ЖАР-КРИНИЦЯ. Розділ 7. Той, хто назвав себе Пітьмарем

 Розділ 7

 Той, хто назвав себе Пітьмарем

Жар у глибині криниці тремтів спогадом.

Вуглик спустився вниз і тихо попросив:

— Покажи правду.

Світло розгорнулося картинами минулого.

Колись у цих землях кожен, хто народжувався, отримував ім’я зі стихією.

Не для краси. Для місії.

Іскра — щоб запалювати сміливість.

Полум’ян — щоб зігрівати.

Світозар — щоб освітлювати шлях.

Ім’я було іскрою долі.

Та одного разу народилася істота, у якій не відчули жару.

Старі хранителі довго чекали знаку.

Та знак не з’явився.

Йому дали звичайне ім’я. Без світла. Без стихії.

І з того дня він ріс із відчуттям, що йому чогось бракує.

— Чому вони носять жар… а я — ні? — питав він.

У його серці не було вогню.

Там оселився холод.

Згодом він дізнався про Жар-Криницю.

Про те, що її сила — джерело всіх вогняних імен.

І тоді він вирішив:

Якщо згасити джерело — сила стане нічиєю.

І він зможе взяти її.

Так він сам назвав себе Пітьмарем.

Не тому, що ним народився.

А тому, що обрав бути тінню.

Світло згасло.

Вуглик піднявся нагору.

— Він не був приречений, — сказав він тихо. — Він просто не прийняв себе.

І саме тоді холод опустився на ліс.

Пітьмар вийшов сам.

— Досить легенд, — сказав він. — Якщо мені не дали жару — я візьму його силою.

Темрява ринула до криниці.

Іскорка миттєво стала димом і закрила щілини, не даючи холоду проникнути всередину.

Вуглик спалахнув — але не для удару.

Він став колом.

Живою межею.

Світло не било.

Воно тримало.

Темрява Пітьмара вдарила в це коло.

І почала розпадатися.

— Я маю право! — закричав він.

— Право має той, хто береже, — відповів Вуглик.

Жар під землею піднявся хвилею.

Не вибухом.

Очищенням.

Пітьмар намагався втриматися, але темрява не витримує рівного світла.

Його постать тріснула, як сухий лід.

І розсипалася на попіл.

Без крику.

Без полум’я.

Просто — зникла.

Лише легкий попіл осів на каміння… і розтанув.