ЖАР-КРИНИЦЯ. Розділ 6. Нові сили

Розділ 6.

 Нові сили

       Після зникнення темної постаті ніч довго не могла заспокоїтися. Земля під лапами ще злегка пульсувала теплом.

Вуглик стояв біля криниці, дивлячись у глибину.

— Вона не відступила назавжди, — тихо сказав він.

І в ту ж мить зсередини криниці піднявся рівний стовп світла.

Голос жару пролунав чітко:

— Ви стали на мій захист. Тепер я стану вашим.

Іскри піднялися в повітря й закрутилися навколо Вуглика.

— Прийми жар, але пам’ятай: якщо піддасися гніву — він піддасться тобі.

Вуглик відчув, як тепло проходить крізь нього. Його чорна шерсть спалахнула червонястим світлом. На мить він перестав бути просто кошеням — він став живим вуглем.

Іскри вирвалися з його лап і вдарили в камінь, залишивши розпечений слід.

Іскорка широко розплющила очі.

— Вуглику…

Він глибоко вдихнув.

Світло згасло.

І знову перед нею стояв звичайний чорний котик.

— Я можу спалахувати, — тихо сказав він. — Але мушу одразу гасити себе. Інакше жар візьме гору.

Тепер іскри закружляли навколо Іскорки.

— Ти — рух і хитрість, — сказав голос жару. — Ти не полум’я. Ти його подих.

Тіло Іскорки раптом стало легким.

Її рудий силует розсипався на клубок теплого диму. Вона відчула, як може прослизнути між камінням, огорнути простір, сховатися від очей.

— Я… я зникла? — її голос лунав ніби звідусіль.

— Ти стала димом, — відповів Вуглик.

І за мить вона знову зібралася у звичний образ.

— Це неймовірно! — прошепотіла вона.

— Пам’ятай, — промовив голос жару. — Сили діють лише тоді, коли ви разом. Окремо ви — іскра й подих. Разом — полум’я рівноваги.

І в ту ж секунду повітря різко похолоднішало.

Між деревами знову з’явилася темна постать.

— Отже… криниця обрала вас, — пролунало з темряви.

Вуглик зробив крок уперед.

— Хто ти?

Тінь повільно вийшла на місячне світло.

Перед ними стояла висока фігура в темному плащі. З-під капюшона світилися холодні сірі очі.

— Мене звати Пітьмар, — сказав він. — Я охоронець того, що згасає. Я приходжу туди, де сила виходить з рівноваги.

— Ти хотів її зламати, — різко сказала Іскорка.

— Я хотів її очистити, — відповів Пітьмар. — Слабкий жар має згаснути. Сильний — підкоритися тому, хто вміє ним керувати.

— Це не твоя сила, — тихо сказав Вуглик.

Пітьмар підняв руку.

Темрява навколо нього згущувалася, мов густий туман.

— Перевіримо, — холодно промовив він.

І тоді тінь кинулася вперед.

Іскорка миттєво розсипалася димом і огорнула Пітьмара, закриваючи йому зір.

— Зараз! — її голос лунав із темряви.

Вуглик спалахнув.

Його шерсть засяяла розпеченим світлом, і з лап вирвалися іскри. 

Вони вдарили в темряву, розсікаючи її.

Пітьмар відступив, закрившись плащем.

Темрява зашипіла, коли жар торкнувся її.

Але наступної миті холодний вихор відкинув Вуглика назад.

Він перекотився по землі й одразу загасив себе, важко дихаючи.

Іскорка знову перетворилася на себе і стала перед братом.

Пітьмар дивився на них уважно.

— Цікаво, — промовив він. — Криниця дала вам силу. Але ви ще не вмієте нею володіти.

— А ти не вмієш її зламати, — відповіла Іскорка.

Пітьмар відступив у тінь.

— Ми ще зустрінемося. І тоді або жар стане моїм… або ви згорите разом із ним.

Темрява розчинилася.

Ліс повільно повернув свої звуки.

Вуглик підвівся.

— Це був лише початок, — сказав він.

Іскорка глянула на свої лапи, ніби перевіряючи, чи справді може стати димом.

— Тепер у нас є сила, — тихо сказала вона. — Але нам треба навчитися бути сильнішими за власний страх.

У глибині криниці жар горів рівно.

І цього разу він палав не сам.