ЖАР-КРИНИЦЯ. Глава 5. Хто ти, тіне

  Ніч опустилася на Жар-Криницю повільно, ніби хтось обережно накрив землю темним покривалом. Ліс стояв насторожений.

Вуглик зупинився біля криниці й тихо сказав:

— Іскорко, далі я спущуся сам.

— Чому сам? — пошепки спитала Іскорка, вдивляючись у темряву.

— Бо жар говорить зі мною через сни. Якщо я зайду всередину, зможу зрозуміти, що саме порушено. А ти залишишся тут.

—  І що я маю робити? — її голос став нижчим, зібраним.

—  Те, що ти вмієш найкраще, —  відповів Вуглик. —  Слухати тишу. Помічати те, що ховається. Якщо з’явиться небезпека —  не поспішай. Обери точний момент. Іскорка кивнула й безшумно зникла за валуном. Вона лягла низько, щоб її не було видно навіть при місячному світлі. Очі її стали вузькими й уважними.

        Вуглик відсунув камінь і обережно спустився всередину.

У криниці було тепло. Кам’яні стіни тремтіли м’яким світлом.

Вуглик прошепотів:

—  Це я. Я прийшов почути тебе.

І тоді повітря здригнулося.

—  Ти вже чув мене у снах, —  озвався голос.

Вуглик озирнувся, але нікого не побачив.

— Хто ти? — спитав він спокійно.

— Я — жар цієї землі. Я не маю тіла. Я — сила, що спить у глибині.

Іскри здійнялися в повітрі й на мить склалися у знайомий силует — тонкий образ, схожий то на вужа, то на хлопчика. Потім розсипалися.

— Чому ти кличеш мене? — запитав Вуглик.

— Бо рівновага порушується, — відповів голос. — Тріщини відкривають шлях повітрю. Дощ просочується всередину. Якщо жар отримає забагато кисню — він стане некерованим.

— І що тоді станеться? — тихо спитав Вуглик.

— Я або вирвуся назовні й спалю все довкола… або згасну під землею назавжди.

Вуглик зосереджено вдихнув.

— Це випадковість?

Іскри раптом спалахнули різкіше.

— Ні. Є той, хто розширює тріщини. Він чекає, коли я втрачу рівновагу.

— Навіщо йому це? — запитав Вуглик.

— Щоб у момент хаосу підкорити мою силу.

Нагорі Іскорка раптом відчула холод.

Не природний. Чужий.

Вона побачила рух між деревами.

Темна постать повільно підійшла до криниці. У руці блиснув металевий інструмент.

Незнайомець нахилився й почав розширювати щілину між каменями.

Він тихо прошепотів:

— Ще трохи повітря… і сила стане нестійкою.

Іскорка не ворухнулася.

Вона чекала.

Постать знову прошепотіла:

— Коли жар вибухне, я зберу його. І тоді ніхто не стане мені на заваді.

У цей момент Іскорка стрибнула.

Але не на постать, а на металевий інструмент.

Він вислизнув і з гуркотом упав на каміння.

Темна фігура різко обернулася.

— Хто тут? — різко запитав незнайомець.

Іскорка вийшла на камінь, але лишилася в напівтіні.

—  Той, хто не любить, коли крадуть, — відповіла вона спокійно.

—  Ти лише кошеня, —  холодно сказав він. —  Ти не розумієш, з чим граєшся.

—  А ти розумієш? —  запитала  Іскорка. — Якщо жар вийде з-під контролю, ти його не приборкаєш.

Незнайомець усміхнувся в темряві.

 —   Я вивчив цю силу. Мені потрібен лише момент її слабкості.

Усередині криниці жар різко спалахнув.

Вуглик відчув це.

— Він тут, правда? — запитав він голос.

— Так, — відповів жар. — Він розширює тріщини.

— Я можу стабілізувати потік, — сказав Вуглик. — Але мені потрібно, щоб повітря перестало надходити.

 — Твоя сестра вже діє,  — відповів голос.

Нагорі Іскорка швидко штовхнула великий камінь так, щоб він частково закрив щілину. Вона рухалася швидко, точно, без зайвого шуму.

Незнайомець кинувся вперед, але вона вже змінила позицію.

 — Ти не зможеш закрити все! —  роздратовано сказав він.

 — І не треба,  — відповіла Іскорка.  — Достатньо зіпсувати твій план.

Усередині Вуглик поклав лапи на теплу стіну й прошепотів:

 — Спрямуй силу вниз. Не назовні. Дихай глибше.

Світло в криниці стало рівнішим. Гул стих.

Незнайомець зробив крок назад.

 — Це ще не кінець,  — холодно сказав він.

 — Ні,  —  тихо відповіла Іскорка.  — Тепер це тільки початок.