ЖАР-КРИНИЦЯ. Розділ 3. Той, хто не вміє стримувати жар

 Розділ 3.

 Той, хто не вміє стримувати жар

Із темної щілини повільно вислизнула маленька голова.

У його лусці мерехтіли іскри. 

       Повітря  навколо стало ще теплішим.

— Не підходь різко, — тихо сказав він, — я не завжди вмію стримуватися.

 — Що ти маєш на увазі?  — насторожилася Іскорка.

   — Я із Жар-Криниці. Коли хвилююся… можу перетворюватися. Інколи в полум’я. Інколи… в інший образ, — ледь помітна іскра зірвалася з його боку й одразу згасла в повітрі.

       І раптом на мить замість вужика Іскорка побачила силует хлопчика з вогняними очима. А потім усе зникло.

   — Бачиш?  — тихо сказав він.  — Я ще не навчився керувати цим.

Іскорка відчула, як у ній самій ворухнувся мисливський інстинкт. Хотілося підбігти, перевірити, торкнутися.

Але вона стрималася.

  — Я теж не завжди вмію себе зупинити, — зізналася вона. — У мені теж багато різкого.

— Тому ти не виходиш? — тихо спитала вона.

— Мені не дозволено, — відповів він. — Я ще вчуся керувати собою. Якщо злякаюся, можу наробити біди, а я не хочу нікому шкоди.

Вужик подивився на неї уважно.

— Ти не боїшся, що я можу щось підпалити?

Іскорка подумала.

— Боюся. Але більше я боюся не спробувати  це зрозуміти.

Між ними була відстань. І страх. І цікавість.

— Якщо я відчую, що не стримуюся, я зникну в глибині сказав Вужик.

— А якщо я відчую, що мої інстинкти беруть гору, я відійду, — відповіла Іскорка.

       Він обережно виповз ще на півкроку. Земля під ним лишилася теплою, але не обпаленою.

— Тоді… один крок, — прошепотів він.

— Один крок, —  погодилася Іскорка.

       І між ними вперше з’явилося не полювання й не втеча, а крихка угода — берегти одне одного від самих себе.

Іскорка обережно запитала:

— Я не зрозуміла… як це ти змінюєш обличчя? Хто ти такий? Хто твоя родина? І чому ви ховаєтеся?

       Вужик відкрив рот, ніби збирався відповісти.

Та раптом із глибини криниці вирвався глухий гуркіт. Земля під лапами затремтіла. Повітря ніби здригнулося й стало гарячішим.

    Вужик миттєво шаснув у щілину, залишивши за собою крихітні іскорки й тоненьку смужку підпаленої трави.

 — Ні… — лише встиг прошепотіти він.

   Гуркіт ще довго перекочувався під землею, ніби хтось невидимий ворушив жар у самому серці криниці. Потім усе раптово стихло. Надворі швидко стемніло.

  Іскорка стояла, притиснувши вуха й не наважуючись поворухнутися. Це було не просто страшно. Це було щось велике й незрозуміле. Щось, що не грається і не жартує. Вона повільно відступила на крок, потім ще на один. А тоді розвернулася й кинулася додому.

       І вперше за довгий час їй хотілося не пригод, а якнайшвидше розповісти все Вугликові.