ЖАР-КРИНИЦЯ. Розділ 2. Дивний вуж

 Одного дня Іскорка, як завжди захотіла для себе пригод, побігла  далеко в чагарники, де  весело шурхотіла в сухому листі, стрімко вистрибувала з-за кущів і лякала вужів, що грілися на сонці. Та раптом її погляд упав на одного дивного вужа— його луска сяяла жовтогарячим кольором, ніби в ній тлів маленький вогник. Він рухався незвично швидко, але час від часу зупинявся, наче навмисно чекав на Іскорку, а тоді знову стрімко ковзав уперед. У його поведінці було щось загадкове — ніби це вже не вона полювала, а її кудись вели.

    —  Дивно… — прошепотіла вона. І побігла за ним.

    Так тривало якийсь час, поки вони не опинилися біля закинутої криниці. Каміння навколо неї було розтріскане, щілини заросли мохом, а повітря  здавалося дивно теплим та тяжким. Вуж ковзнув у вузьку щілину між каменями й зник, мов розтанув.

      Іскорка не любила відступати. Вона почала лапами відсувати камінці.

      Раптом з-під землі пролунав тихий голос:

  —  Як тебе звати?..

Іскорка завмерла.

Озирнулася. Навколо нікого.

  —  Мабуть, здалося,  пробурмотіла вона.

Та за мить голос пролунав знову, трохи вже сміливіше:
  — Як тебе звати? Не бійся мене… Я і моя велика родина живемо тут, у криниці. Мені не дозволяли виходити назовні, але мені дуже цікаво, що там, нагорі…

       Хтось справді говорив із нею. Її хвіст напружено завмер, вуха насторожено піднялися, а серце забилося швидше — не від страху, а від цікавості.

       Вона обережно нахилилася до щілини між камінням і, трохи недовіряючи самій собі, тихо відповіла:

        —  Я… Іскорка.

     Іскорка відповіла, але від хвилювання сама не почула власного голосу. Її серце калатало так сильно, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

     — Ти де? Вилазь… Я мушу тебе бачити, — прошепотіла вона, намагаючись говорити сміливо, хоча всередині все тремтіло.

      Голос незнайомця відповів не одразу. Він звучав тихо й обережно, ніби боявся навіть власних слів:

    — Я тебе боюся… але хочу з тобою розмовляти і гратися. Мені дуже цікаво і страшно.

       Іскорка завмерла. У її очах спалахнув знайомий мисливський блиск. Вона хотіла хитрощами виманити здобич назовні. Це було її природою — знайти, вистежити та перехитрити.

Та цього разу все сталося інакше.

Вона сама не знала, що зробить, коли він з’явиться.

Її цікавість була сильнішою за інстинкт.

    — Та я сама тебе боюся, — відповіла вона, трохи пом’якшивши голос. 

           —  Виходь. Я тебе не скривджу.

Іскорка здивувалася. Зазвичай це її боялися.

Вона зробила крок назад.

Повітря ніби завмерло.