ОКСАНА ВОВЧЕНКО. ЖАР-КРИНИЦЯ. Розділ 1. Хутір із вогняними іменами

ЖАР-КРИНИЦЯ

Бо справжній вогонь — не той, що палить,
а той, що світить у серці.
І якщо ти бережеш свою іскру —
жодна темрява не зможе назвати тебе своїм.

Розділ 1.

 Хутір із вогняними іменами

     Далеко між зеленими пагорбами, серед дерев, що цвіли майже цілий рік, стояв маленький хутірець під назвою  Жар-Криниця.

      У самому центрі хутору стояв невеликий будиночок із дерев’яними віконницями. У ньому жили двоє кошенят —  чорний котик Вуглик і його руда сестра Іскорка.

      Стіни цього будиночка світилися теплим бурштиновим відтінком, ніби в них назавжди оселилося лагідне сонце. Дах був старий, але живий — укритий пухнастим оксамитовим мохом, що м’яко переливався після дощу.  Навесні між черепицями з’являлися крихітні квіточки й тягнулися до неба, мов маленькі кольорові зірки.

      Віконниці прикрашали візерунки, схожі на танок полум’я, це Іскорка довго вигадувала і малювала  ці завитки, а Вуглик старанно виводив кожну лінію, щоб вони були рівні й гарні, наче справжній казковий герб їхнього дому.

      Та найбільше дивував всіх їхній дворик: невеликий, обгороджений низеньким парканчиком, але кожна річ у ньому була зроблена  Вугликом та Іскоркою. Праворуч стояла маленька альтанка зі старих гілок і лози. Її збудував Вуглик, щоб читати там книжки в тіні. А Іскорка зліпила глиняні дзвіночки, які висіли при вході й тихо дзеленчали від вітру. Біля паркану височіла дивна статуя з каміння та глини. Вона нагадувала то лиса, то маленького дракона. Це була їхня “вогняна охорона”. Іскорка носила камінці, а Вуглик скріплював їх глиною. У кутку стояла кривенька, але міцна дерев’яна вежа зі старих дощок. Іскорка залазила туди, щоб “стежити за порядком у лісі”, а Вуглик жартував, що вона — головна захисниця хутору. Навіть лавочка під грушею була зроблена ними. На її спинці Іскорка випалила маленьку іскорку, яка перетворювалася на сердечко.

        Усе в дворі таке трохи нерівне, трохи смішне, але дуже живе. І саме тому їхній будиночок був особливий.

        Вуглик тихий і задумливий. Його шерсть чорна, як ніч, але при сонячному світлі можна було помітити її таємничий відтінок, ніби в ній народжувалися маленькі сонячні промінчики. Він любив читати книжки, майструвати щось своїми лапками й акуратно наводити лад у домі. Йому подобалося міркувати про різні речі, ставити запитання й шукати відповіді.

       Свій світ Вуглик пізнавав через історії — через сторінки книжок, у яких знаходив і пригоди, і мудрість, і підказки для власного життя.
      Іскорка була зовсім іншою  —  руденька, жвава й така непосидюча, що всидіти на місці для неї було справжнім випробуванням. Вона нагадувала маленьке полум’я: спалахне — і вже мчить кудись назустріч новим пригодам. Вона обожнювала пригоди, смішні жарти й різні витівки. Часто зникала в лісі, продиралася крізь хащі й вистежувала все, що стрибало, повзало чи тікало. Домашні справи цікавили її значно менше, зате вона постійно щось вигадувала: то будувала нову споруду у дворі, то переробляла стару, додаючи щось своє, несподіване й яскраво-вогняне.

       Але, хоч вони були зовсім різні, брат і сестра дуже любили одне одного.
Щовечора, перед сном, вони сідали поруч і ділилися своїми думками. Іскорка розповідала про всі свої пригоди — кого зустріла, куди бігла, що нового побачила. Вуглик же тихо ділився тим, що прочитав у книжках, і чим здивувався за день.

       Вони дивилися на світ по-різному, але кожен день приносив їм радість однаково.

       Хутірець, де жили Вуглик і Іскорка, ховав одну давню таємницю. Колись про неї ходили легенди, але з роками місцеві жителі почали їх забувати. Уже мало хто замислювався, чому їхній хутір називається Жар-Криниця, і чому всі, хто тут живе, мають імена, пов’язані зі стихією вогню чи грому.

      Легенди розповідали, що в глибинах  цих земель  живе  магічне жар-полум’я, яке може зігріти, знищити,  додати сміливості, зачарувати, змінювати свою зовнішність  або налякати так, що серце здригнеться. 

         Старі мудреці казали:

— Лише той, хто носить у своєму імені жар або світло, зможе підійти до криниці й не згоріти. І лише сміливі та справедливі  зможуть  берегти її силу.

      Зараз більшість мешканців не вірили в ці казки. Для них Жар-Криниця була просто звичайною назвою, як стара пісня, слова якої давно змінені або дещо стерлися з пам’яті.

      Та насправді магія та таємниця були зовсім поруч. За старими дубами, серед великих  кам’яних  валунів, стояла та  сама стара криниця,  прославлена в легендах. Зовні вона здавалася покинутою: дошки й каміння ховали її від чужих очей, а насправді всередині віками палав живий могутній жар. У темні ночі з-під дощок час від часу проблискувало загадкове  світло, і земля навколо ставала теплішою. З-під каміння підіймався низький туман, мов дим від стародавнього вогню, що повільно обіймав криницю, шепочучи давні таємниці тих, хто наважиться до неї наблизитися.