ОКСАНА ВОВЧЕНКО. Подорож до сердця

Подорож до сердця

        В одному казковому лісі вічної осінньої краси, де листя й повітря пахли дощем та яблуками, жив собі добрий, миролюбний, але самотній кіт, який дуже любив домашній затишок і цікаві історії про дружбу і пригоди. 

       Його домівка розташовувалася на високому старому дубі, що здіймався над лісом, наче сторож. Вікна світилися м’яким теплом, а двері прикрашав  великий вінок із жолудів та  різнокольорового листя. У будиночку кота, якого звали Бублик, завжди пахло печивом і медом, так як,  він був ще тим ласуном солоденького. Його улюблене заняття — посидіти  біля віконечка з горнятком трав’яного напію і  задумливо мріяти про незнані світи.

       За склом кружляло осіннє листя, в кімнаті було затишно й тепло. Котик насолоджувався домашньою атмосферою і мрійливо уявляв собі безкрайні зелені ліси, гілки дерев, що пахнуть свіжою весною, як сонце пробивається крізь молоде листя, і як м’яка трава лоскоче йому лапки. І все начебто добре в житті кота, але іноді він почувався дуже одиноко без вірних друзів і щирих розмов .

      Одного дня, під час таких роздумів  Бублику спало на думку вирушити на пошуки друзів чи того такого жаданого та омріяного лісу, щоб дізнатися більше про всесвіт, опанувати різні науки, з’ясувати, як живуть мешканці інших лісів, і, можливо, з кимось потоваришувати. 

       Він швидко поклав у свою торбинку улюблену чашку, трішки печива — і рушив у дорогу.

       Чим далі кіт ішов, тим більше йому здавалося, що він десь зовсім поруч, що вже інакше шелестять дерева,  що повітря  вже також має інший аромат і що земля вже теж не така тверда та суха.

       Не зупиняючись, він ішов крізь безкінечні сутінки й світанки, засинав у обіймах ночі під трухлявими гілками, які вже давно були покриті мохом і стогнали від старості.

       Йому ставало холодно і страшно з кожним кроком, але бажання побачити свою мрію давало сили рухатися вперед. Він дуже вірив, що одного ранку він обов’язково прокинеться серед зовсім іншого світу, повного життя та надій.

        Але цього ранку він прокинувся від нестерпного холоду і  побачив, що на ньому лежить щось біле і пухке. Бублик сильно злякався — адже ніколи за своє життя не бачив такого явища. Від неочікуваності і від цього дива побіг що є сили, не обертаючись назад.

        Навкруги було все біле і водночас красиве. Сніг виблискував, мов розсипані крихти срібла. Повітря так посвіжішало, що кожний подих здавався цілющим.

    Бублик несподівано для себе почав сміятися і радіти маленьким сніжинкам, які падали з неба. Він ловив їх лапками, підстрибував, кружляв та стрибав у снігу,  і навіть намагався скуштувати ці сріблясті зірочки.

       У такому настрої він біг по засніженим пагорбах та галявинах  радіючи новим враженням та емоціям. 

        Ліс далі ставав усе густішим і темнішим, навколишнє вже не так тішило око. Холод знову обійняв кота крижаним плащем самотності і змусив серце стискатися, мов листя під першим інеєм.

        Бублик згадав свою домівку, теплий чай, спокійний домашній затишок  — і стало йому так одиноко й лячно, що сльози почали самі по собі капати з очей.

        Раптом десь у далечині котик побачив вогники. Насторожено підійшовши поближче, він розгледів на великому поваленому дереві хлопчика, який сидів і розгублено озирався навсібіч, начебто щось його лякало. В його очах читалися біль і самотність, що просили тепла.

        —  Ти загубився, як і я? — запитав хлопчик.

Бублик трохи нахилив голову, сів поруч, м’яко опустив  свого хвостика на сніг і тяжко зітхнув.  На мить йому захотілося розповісти про свою мандрівку і  мрії, але замість цього він просто глянув на хлопчика великими очима, сповненими розуміння.

     — А як ти загубився? — запитав Бублик своїм муркотливим голосом.

  — Я просто йшов шукати щось важливе, — тихо сказав хлопчик. — Але я навіть не певен, що саме. Може, тепло домівки, може, відповіді на запитання, або просто місце, де мені будуть раді.

        При знайомстві Бублик дізнався, що хлопчика звати Марко, що в нього немає своєї сім’ї, а родина, яка його виховувала, не любила й кривдила сироту.

        Бублик м’яко торкнувся лапкою його руки й розповів свою історію: як залишив затишний дуб, як вирушив у подорож, мріючи знайти той зелений  і чарівний світ, де кожна жива істота знаходить свої відповіді, отримує бажане і має свій затишний  дім.  Розповів,  як по дорозі розгубився, хоч і не втратив віру, що мандрівка обов’язково приведе його до чогось доброго й світлого.

        Хлопчик уважно слухав, і поволі на його обличчі розквітла слабка, але щира усмішка. Відтепер вони йшли поруч — хлопчик Марко та кіт Бублик і були вони наче два маленьких вогника  в засніженому  темному лісі. Разом їм стало зовсім не страшно, а навпаки затишно і тепло.

        Бублик раптом завмер і глянув на хлопчика по-новому, наче крізь сніг і сірі гілки побачив щось набагато більше. У серці кота розлилося м’яке тепло розуміння: його мандрівка, усі ці довгі ночі й ранки, кожна сніжинка й кожна мрія про зелений світ — усе це привело його саме сюди і саме зараз.

         Котик зрозумів, що хлопчик і був тим світом, якого він шукав. Тим затишним місцем, де більше ніколи не буде самотньо. Бублик ніжно потерся об його руку й тихо муркнув: