МАРІЯ ДЗИҐА. Лише одне маленьке диво

Лише одне маленьке диво

                                                * * *

Приводом до сварки могутніх чарівників Хвилевлада і Вогнеграя стала незначна дрібничка, але справжньою її причиною було давнє суперництво. І силою, і багатством земель, і всім, про що не згадай, вони не поступалися один одному, однак чітко визначити, хто з них кращий, було так само неможливо, як порівняти вогонь і воду, бо вони не просто різні, а протилежні. Такими ж різними були ці чародії та їхні таланти. Тому Хвилевлад і Вогнеграй то товаришували, то ворогували, і друге траплялося значно частіше.

Знайомі, родичі та й просто всі мудрі люди їх знову і знову мирили, але тільки-но Хвилевлад і Вогнеграй сходилися разом і потискали один одному руки на знак примирення, як неодмінно ставалося якесь непорозуміння, і вони миттєво знову перетворювалися на ворогів. А мирили їх усі, бо розуміли, що якщо дійде між їхніми королівствами до війни, то вона буде пекельною. Бо війна і без магії — річ поганюча, а з магією, то взагалі жах. Утім, чаклуни й самі це розуміли, тож, намагалися стримуватися. Доки терпцю вистачало. А уривався він, на жаль, в обох досить швидко.

От і цього разу Хвилевлад і Вогнеграй зустрілися, плануючи надовго примиритися після чергової сварки. Було це взимку, якраз напередодні Різдва. Домовились чарівники про все, як годиться між сусідніми королівствами. Влаштували на честь цього великий бенкет, потім змагання для лицарів і лучників, а подивившись на них, забажали й самі трошки позмагатися. 

Кинули чародії в мішень для стрільби один водяною стрілою, інший — вогняною. Наздогнали одна одну стріли просто біля «яблучка»

мішені. А що буває, коли зустрічаються рівні за силою вода і вогонь?.. Атож —  «Пшшш!» і трошки пари. 

—  Це ти навмисно зробив, щоб не видно було, що я влучив! —  набурмосився Хвилевлад.

—  Я?! —  спалахнув від образи Вогнеграй. – Ні, це ти мені перемогу зіпсував!

—  Ні, це ти винен!

—  Ні, ти!!!

Отак і зчепилися. 

Кинули одне в одного чарами —  вийшло, як із мішенню, самі лише «Пшш…» і пара.

—  То ти зі мною так?!

—  А ти так?!

Схопились вони за мечі й помчали один одному назустріч.

На біду, за тим саме столом сиділи і їхні родини. У Хвилевлада був син на ім’я Джерельце, у Вогнеграя —  дочка Жаринка. Перелякалися вони за батьків. Жаринка скрикнула. Джерельце підірвався з місця та схопив Вогнеграя за руку, у якій той тримав меча. 

Побачив чародій хлопчика, і тут його осяяло, як допекти суперникові по-справжньому, адже через лють ні про що інше він думати не міг. Якби подумав, то ніколи б такого не вчинив, бо був узагалі-то не стільки злим, скільки занадто запальним, але… Сталося те, що сталося.

Схопив Вогнеграй Джерельце, просичав заклинання, опинився посеред глухого лісу, розташованого якраз на кордоні — частина в одному королівстві, частина — в іншому, скинув хлопчика у сніжні кучугури на першій ліпшій галявині й зібрався назад стрибати. Аж тут десь у лісі завили вовки. Моторошно, довго. Джерельце зойкнув, а Вогнеграй 

частково схаменувся: хоч він і хотів заподіяти супернику біль, але не прирікати заради цього невинного на смерть. Однак і зовсім відмовитися від задуму йому гонор не дозволив. І тут йому спала на гадку нова ідея. Хоча головним чародійським даром Вогнеграя був вогонь, але вмів він робити і деякі інші речі. Тож, щоб Джерельце не з’їли вовки, він перетворив хлопчика на вовченя.

Поки там що, Хвилевлад, який хоч і спалахував гнівом трошки повільніше за Вогнеграя, але так само сильно, через зникнення сина теж розлютився до такої міри, за якою замовкає совість і губиться розум.

—  Я помщуся! —  прогорлав він, схопив Жаринку і теж перенісся в той самий ліс, бо не знав, куди подів Джерельце його сердитий суперник. І майже так само, як Вогнеграй, останньої миті вирішив, що кидати дитину серед хижаків —  то вже занадто, але для захисту знайшов інше рішення: зробив її невидимою й нечутною для всіх, нездібних до магії.

Повернувся Вогнеграй —  Жаринки немає. 

—  Де моя донька?! —  грізно проревів він.

— А де мій син? — прогримів, перемістившись назад, Хвилевлад.             —  Віддаси Джерельце — поверну Жаринку!

—  Ні, спершу ти!

— Ні, ти!..

Тут усі разом заходилися їх заспокоювати і таки спромоглися втокмачити чарівникам-забіякам, що якщо вони хочуть врятувати своїх дітей, то мають хоча б один одного вислухати, потім повернути малих на місце, і вже після цього розбиратись між собою. 

Вислухали Вогнеграй і Хвилевлад один одного, і від обурення ледь наново не побилися . 

—  Як це —  невидима й нечутна?... Як же її таку шукати? Їй же і на допомогу тепер не покликати! 

—  Як це —  перетворив на вовча?! Якщо він до людей поткнеться, його і вбити можуть!

— Ну, все! — просичав Вогнеграй перед тим, як вони рушили на пошуки. — Якщо з моєю Жаринкою щось станеться, я тебе вб’ю! 

— А я, якщо не знайду сина, знищу все, що тобі дорого! — пообіцяв Хвилевлад.

Перенеслися вони обидва до того місця, де лишився Джерельце-вовчик, а там нікого немає, і сніг сліди вже замів.