Казка 4. Ніч у школі казок

  Казка 4. Ніч у школі казок 

  Коли Кріс мирно заснув, загорнувшись у ковдру, а Гугліка Міля прочитала останнє речення казки, в кімнаті стало тихо-тихо. Чути було тільки ніжний подих вітру у деревах за вікном і видно блиск — то сріблясте місячне сяйво торкалося підлоги.

Міля вже хотіла влаштуватися на своєму столику, як раптом помітила щось дивне: місяць не просто світив, а… кликав її! І від нього простягалися тонкі промені — немов срібні стежинки, що вели просто до вікна.  

Невже запрошення? — Не повірила своїм очам Міля і швиденько стрибнула на підвіконня. 

Книжечка крок за кроком пішла по місячному промінчику, наче по веселковій доріжці. Раптом опинилася перед високими мерехтливими дверима, де на вивісці золотими літерами було написано: 

«Школа Казок. Вхід тільки для казкових істот».

Міля, звісно ж, була казковою істотою. Тож двері перед нею відчинилися самі. Озираючись, мандрівниця опинилася в просторому, з блискучим відливом коридорі. Стеля була зоряна, а підлога м’яко світилася, як сторінки нової книги.

Вздовж коридору тягнулася низка скляних дверей — за кожною була інша навчальна зала. Міля, зачарована, заглядала в кожну.

У першій кімнаті вчителька-фея з крилами — паперовими закладками навчала лісових гномів правильно вимовляти чарівні формули. Один гномик чхнув і випадково перетворив свою книжку на гарбуз. Всі розсміялися, а фея доброзичливо пояснила, як зібрати магію у слова.

У другій кімнаті хоробрий лицар у срібних обладунках вчив маленьких Драконенят допомагати героям казок, а не лякати дітей. Один Дракончик пробував зігріти чашку чаю своїм диханням, але несподівано… підпалив штору. 

Зайнявся вогонь, але обійшлося… Швиденько з'явилася ведмедиця з відром води, загасили — і всі знову сміялися. У третій залі стояли столи з фарбами, де Русалки й Домовички вчилися малювати ілюстрації до казок. З натхненням виводили улюблених героїв: сонечко, дерева й смішних жабенят. Міля захоплено стежила, як картинка оживає на сторінці.

Та коли вона підійшла до четвертої зали, все було вже й не так весело. Там панував хаос.

На підлозі побачила розкидані слова, фарби були розлиті, книжки — подерті. У

центрі височіла постать у чорному балахоні, з каптуром, що закривав обличчя. У руках тримала сачок для слів — і ловила найяскравіші речення з казок, висмикуючи їх зі сторінок.

•  Хто ти така? — вигукнула Міля.
•   Я Тінь Забуття! Мені не потрібні добрі казки. Я роблю їх пустими. Хай герої забувають, ким вони мають бути!

І дійсно. За склом інші учні почали втрачати настрій, забувати слова, які вчили. Гноми почали сваритися, Русалки забули, як тримати пензлик, а Дракончиків охопив страх.

Міля миттєво кинулась до казкової дошки на стіні і почала писати своє заклинання:

 Слово —  не тінь, 

 Слово —  вогонь,

 Воно лікує,

Веде за горизонт!

Промінь від її ручки засвітився, влучив у сачок Тіні Забуття  — і слова вирвалися з полону, мов зграя птахів, розлітаючись по залах і повсюди повертаючи кольори, пам’ять, радість.

Тінь закрутилася в темному вихорі й щезла зі скрипом:

— Але я ще повернусь… —  почулося вдалині.

Діти-герої знову сміялися, вчителі дякували Мілі, а директор Школи Казок —  старенький Чарівник у капелюсі з книжковими полицями —  вручив їй маленький медальйон із зображенням розгорнутої книжки.

— Ти справжня героїня, Мілю. Повертайся, коли захочеш. А тепер —  ніч закінчується, тобі час додому.

Місячна доріжка знову з’явилася під ногами, і Міля легко повернулася у кімнату. Кріс ще спав, але усмішка на його обличчі ніби знала —  Міля знову врятувала казку.