Казка 3. Гугліка Міля в країні Неслухнянців

Гугліка Міля в країні Неслухнянців

Суботній ранок... Сонячні промені лоскотали шибки в кімнаті Кріса. Хлопець весело натягував шкарпетки, бо сьогодні мав йти з мамою до зоопарку.

— Мілю, сьогодні тебе не візьму, бо ти можеш загубитися серед мавпочок! — жартома сказав Кріс, погладивши свою улюблену книжку, що мирно відпочивала на столику біля ліжка.

— Ну що ж... тоді я буду робити щось корисне тут, —  відповіла Гугліка Міля оксамитовим голосом, а сторінки одночасно приязно зашурхотіли.

Кріс попрощався і вибіг із квартири. А Міля, оглянувши кімнату зі свого столика, заходилася прибирати. Вміло і спритно складала олівці, витирала

пил з книжкової полиці й лагодила  зошити, з яких випадали листки. Коли підійшла до шафи й відкрила дверцята, її увагу привернула одна —  трохи менша, півкругла і ледь помітна  панель у самому кутку. Міля  натиснула на неї, і шафа відкрила таємний прохід, де виблискували срібні сходи.

 — Цікаво... —  промовила неголосно. — Справжній прихований портал!

Коли Міля спустилася срібними сходами, очам відкрилася дивна країна. Навколо все було... не зовсім правильним. На деревах росли зім’яті сторінки, клумби були зі шкарпеток, а тротуари —  з розклеєних наліпок.

Посеред вулиці бігали галасливі діти —  розпатлані, в брудних футболках, хтось —  у лівому чоботі й правому капці. Усі мали збуджений вигляд, кричали, штовхалися і сварилися. Кожен робив що хотів. А книжки тут використовували як сидіння або навіть для метання, мов фризбі.

— Можна мені з вами поговорити? —  звернулася до розбишак Міля.

— А хто ти така? —  спитала дівчинка з яскравим бантом на брудному волоссі. —  Ми тут самі по собі. Без вчителів і без книжок!

—  Мене звати Гугліка Міля, я чарівна книжка з казками. Я лише хочу прочитати одну історію, якщо дозволите.

— Фу! Історію? Для чого?

— Щоб послухати, а не вчитися. Просто цікаву історію, — намагалася якнайлагідніше пояснити Міля.

Дівчинка на ім’я Ляпа скривилася, але її брат Сава сів на пеньок поруч. Міля розгорнула свою золотисту сторінку і почала читати —  тихо, спокійно, виразно.

Казка була про Мишеня, яке боялося темряви, але перемогло свій страх заради друга. Голос Мілі огортав дітей, мов теплий плед. Читала так проникливо, що двоє перших слухачів завмерли, немов статуї.

Наступного дня, коли Міля повернулася на те саме місце, біля пенька вже примостилося п’ятеро дітей.

— Прийшла ще одна історія? —  запитав хлопчик у джинсах з дірками.

— Так. Про лінивого поросятка, який знайшов у собі сили зводити справжній будиночок. Після кожної історії діти починали питати:

— А що означає «відповідальність»? — А «турбота» —  то що, як ліки?

Міля виписувала нові слова на чарівній сторінці, і вони спалахували кольорами. Діти повторювали, пробували писати пальцем по піску, а потім на листочках, які раніше тільки і розкидували.

Щодня малечі все прибувало. Десять. Двадцять. Тридцять. Сава й Ляпа почали

приходити з причесаним волоссям. Один хлопчик —  у чистій футболці. Дівчинка принесла із собою зошит, хоч раніше з нього тільки й робила, що літачки.

Діти самі облаштували зручне місце, щоб слухати розповіді. Хтось поставив лавку, інші склали із «шкарпеткових» дерев подушку для Гугліки. 

— Мілю, я сьогодні записала п’ять нових слів! — радісно вигукнула Ляпа. —  «Сміливість», «довіра», «поважати», «ділитися» і... «чарівна»!

— Як же чудово! — засвітилась Міля. — Ви вже стали справжніми читачами!

— Ні! Ми —  ще й письменники! Учора ми самі вигадали казку про чайник, який не вмів кипіти без дружби!

Міля сміялася, але серце її стискалося: настав час повертатися.

— Я мушу йти, діти. Кріс, мій друг, може хвилюватися.

— Не йди! Ми ще не все вміємо!

— Головного вже навчилися —  любити історії. А далі зможете самі писати твори.

Діти обійняли книжечку, а Міля, провівши долонею-закладинкою по золотистій сторінці, відчинила двері додому.

***

У той час, коли Гугліка Міля поверталася у кімнату Кріса, то думала, що минули тижні, і хвилювалася, що Кріс, мабуть, давно її шукає. Але коли з’явилася біля столика…

— Привіт, Мілю! —  почувся знайомий голос. —  Я щойно повернувся! Яка пригода в зоопарку! Тигри були такі... Ой, а що ти робила?

Міля ледь посміхнулася.

— Прибирала шафу, —  з лукавим блиском в очах.

 — О, дякую!

Раптом розмову перервав дзвінок телефона Кріса. Повідомлення: 

«Привіт. Мені наснився хлопчик із книжкою, який сказав, що помилки —  як плями на футболці: їх можна випрати, якщо не боятися. І я нарешті помирився з другом. Дякую тобі, Крісе». 

Кріс радісно подивився на Мілю, котра лише підморгнула.

— Шафа — не єдиний портал, правда ж? — тихо промовила вона.