Казка 2

   Казка 2

Прокинувся Кріс ще до будильника. Крізь шибку ледь-ледь пробивалося світло ранкового неба, і кімната була тиха, наче по світу ще ходить дрімота. Він не поспішав — просто ніжився, не зводячи очей зі знайомої книжки, що чекала на столику.

Але годі відпочивати! Хлопчик сів, посунувши книгу, і поклав руку на обкладинку.

— Доброго ранку, Мілю, — сказав  тихо. 

 Книжка трохи зашурхотіла.

— Наснився мені... химерний сон. Я хотів би знайти казку, яка пояснить його.

— Добре, Крісе. Сьогодні ти прочитаєш про сни, які не хочуть завершуватися, —  лагідно відповіла Гугліка Міля і розгорнула першу сторінку.

Кріс читав мовчки. Інколи торкався пальцем до окремих слів, ніби хотів їх краще відчути. То зосереджений, то здивований — по обличчю легко прочитувалися думки хлопченяти.

— От дивина… — прошепотів він, затримавшись на одній із сторінок.

Казка була дивовижною. Але коли Кріс дійшов майже до завершення історії — остання сторінка… не захотіла перегортатися. Він обережно спробував ще і ще... Спроби марні...

—  Мілю!.. Що з нею? — спитав хлопець.

— Вона боїться стати останньою, — відповіла книжка. 

— Каже, що не хоче, щоб усе скінчилося. Хоче залишитися з тобою довше… 

Кріс подумав. Довго сидів тихо. Потім обережно поклав  долоню на сторінку. 

— Якщо ти боїшся завершення… то, ти можеш бути початком?

Потім встав, витягнув блокнот, ручку і почав писати — зосереджено, мовчки. Історія продовжувалася. Вигадуючи пригоди, нових героїв, домальовував дрібні фрагменти. А сторінка, що не хотіла перевертатися, тепер світилася легким теплом — і вже більше не боялася.

Так минали дні. Кріс писав нові частини казки, зберігав їх у теці під ліжком. Нікому не показував. Навіть не зізнавався, що малює до них ілюстрації.

Одного вечора, коли вітер шарпав гілками за вікном, Кріс закінчив нову історію, і, видихнувши з полегшенням, відклав блокнот.

—  Вважаєш… їх варто комусь показати? —  спитав так тихо, що сам здивувався. До того ж Міля вже не вперше почала розмову про те, що твори живуть тоді, коли в них є читачі. Міля мовчала. Потім тихенько, подібно до шелесту листя, сказала:

—  Є діти, які бачать сни, схожі на твої. Можливо, твоя казка допоможе комусь не боятися. 

— Або пробачити. Або просто заснути з посмішкою на вустах. Кріс потупив очі.

—  Але… я не знаю, чи зможу…

— Ти вже змінив одну сторінку, —  сказала Міля. —  Може, час дозволити  комусь доторкнутись до твоїх.

У тиші сиділи довго. Потім Кріс повільно підійшов до ноутбука. Руки трохи тремтіли. Відкрив нову вкладку, ввів назву: 

Герой із книжки. 

І створив закриту сторінку, додав лише шкільних друзів. Без фото. Без імені. Просто —  малюнок, кілька речень із казки. І кнопку «Опублікувати».

За кілька днів прийшло перше повідомлення:

«Привіт. Мені наснився хлопчик із книжкою, котра віддавала світло. Після того сну я побачився із сестрою, перепросив. Примирення було дуже важливе для мене. І хлопець був у червоному светрі, як герой із твоєї казки. Дякую».

Кріс довго дивився на екран. А потім прошепотів:

—  От дивина… — Тож мій герой! Я саме такого описав учора... —  півголосом він перечитав свій рукопис. — Мілю... він ожив? —  промовив пошепки Кріс.

— Казки, в які вірять, —  живуть. А ті, що живуть, —  здатні торкатися сердець. Ти оживив героя, бо вклав у нього себе, свої думки. І тепер спрацював бумеранг, що допомагає іншим дітям так, як ти допоміг мені знайти моє слово.