КСЕНІЯ КРИЛОВА. Гугліка Міля. Початок великої історії.

Казка 1. Загублене слово

Просторий світлий книжковий магазин. Відчутно притаманний  друкованим виданням запах, що приваблює так само, як і цікаві історії з книг. Серед сотень нових книг, розташованих на полицях, жила собі одна незвичайна — «Гугліка Міля». Книжечка щойно зійшла з друкарського конвеєра. Обкладинка — кольору молочного шоколаду, золоті закручені візерунки по краях, ніжні сторінки, що шелестіли від нетерплячки і бажання потрапити до читача. Ручками й ніжками слугували закладинки.

Прокинувшись вранці, Міля завмерла... Що скоїлося? З останньої сторінки зникло головне слово, тож тепер казка не мала завершення. Прикра несподіванка…

Міля вирішила не чекати. Повільно зісковзнув з полиці, проскочила крізь вентиляційний отвір — і рішуче вирушила на пошуки загубленого слова.

Світ за межами книгарні був, як і завжди у місті, шумним і барвистим. Курсували тролейбуси, снували перехожі, лунали сміх і гомін дітей. Міля обережно пересувалася тротуаром, захищаючи свої сторінки від вітру, ховаючись у сумки, рюкзаки, клумби. І от — перша зупинка. Галасливий дитячий майданчик. Неподалік, біля гірки, побачила хлопчика Ярика. Худорлявий, кучерявий, у яскравій куртці — збуджено тупав й вередував: 

— Не хочу додому! Не буду їсти! Не піду в  садок! Дбайлива мама стомлено зітхала поруч.

— Привіт, — промовила Міля тихо, з’явившись з-під лавки. — Я Гугліка. Хочеш познайомитися з історією чарівного хлопчика, який став справжнім героєм завдяки любові до каші?

— Герой? Через кашу? — перепитав Ярик.

Міля розгорнула сторінку, де казковий принц не зміг урятувати королівство, бо не поснідав і втратив сили. Очі Ярика округлилися від подиву.

 — Я теж хочу стати героєм... Мамо, скоріше додому! І коли вони у тісному єднанні узялися за руки, з повітря впала перша літера, мов світлячок, і тихенько прилетіла до Мілі. Але радіти рано… слово ще не склалося.

Міля попрямувала далі — вузькою вуличкою повз кав’ярні, магазини і врешті-решт опинилася біля школи. На лавці сиділа дівчинка Марта — руда, з хвостиками, у яскравій курточці із кумедними зайцями. Вона тримала в руках зошит, який щойно витягла з чужого рюкзака, і глузливо посміхалася: 

— От дурненька, знову зробила помилку. Ха-ха! 

— А ти знаєш, що слова мають почуття? — прошепотіла Міля і, підстрибнувши, опинилася поряд.

Марта здивовано озирнулася.

•  Слова? Почуття?

Міля розгорнула сторінку, де йшлося про сумну історію дівчинки, яка втратила віру в себе через насмішки. Очі Марти наповнилися жалем. Тихенько поклала зошит у рюкзак і сказала: 

— Мабуть, я зробила боляче... Не запізно і виправити... більше не буду. І знову — друга літера повернулася до Мілі. І вона пішла далі.

За школою, на лавці, біля фонтану, сидів хлопець Остап — кремезний, у темній шапці і брудних кросівках. Нечепура рвав папірці й кидав на землю, бурмочучи:  

 — Нічого не цікаво. Навчання  — нудьга. Люди  —  дурні. 

Міля несміливо підповзла ближче.

 — Можна одну історію?  — спитала вона.

 — Ще одна... Навчати мене будеш?  —  буркнув він.

Але Міля відкрилася. Розповідала про хлопчика, який нудьгував, допоки не дізнався, що знання — магічні ключі до чарівних світів. Через книжки він відкрив портал до пригод, переміг страшну Тінь і знайшов справжніх друзів.

Остап мовчав. Потім пробурмотів:

 — Дякую, мені сподобалась історія... Мабуть, ти маєш рацію.

Тієї ж миті ще одна літера плавно повернулася на свою позицію. Але… сподівання не виправдалися… загублене слово так само залишалося неповним. У цьому ж місті, на третьому поверсі старої кам’яниці, жив хлопчик на ім’я Кріс.

                                                                ***

Йому було дев’ять. Худенький, з густим, каштановим волоссям, допитливими сірими очима, які під час читання миттєво пробігали по сторінках, не зупиняючись на жодній. Одягався вдома охайно: улюблений светр із совою, зручні темно-сині штани, м’які капці з динозаврами. Кріс, хлопчисько сором’язливий, ніколи не відповідав першим у класі, хоча майже завжди знав, що сказати... Часто можна було почути, як він бурмотить свою улюблену фразу:

— От дивина...

Кріс збирав слова, як інші збирають наліпки. Іноді він потайки писав свої історії у старий зошит, зберігаючи під подушкою. І в жодному разі нікому не показував.

Вечоріло. На заході сонця Міля дісталася старого скверу і побачила, як хлопчик допомагає бабусі нести сумку. Упізнала! Той самий несміливий Кріс. Книжечка обережно звернулася до бабусиного помічника, він не здивувався. Лише усміхнувся куточками губ:

—  От дивина ... Уперше бачу на власні очі... Ти — книжка?

— Так, чарівна. І шукаю головне слово. 

— А яке? — нахилився ближче хлопчик.

— Я не пам’ятаю... Але без нього казка не має сенсу. —  Кріс замислився. Сірі очі мрійливо блиснули. 

— Знаєш, можливо, слово, що намагаєшся знайти, — доброта? Бо саме добрі вчинки завжди рятують людей в моїх улюблених історіях. 

— У ту ж мить сторінки Мілі засвітилися зсередини. Сяйво розлилося по скверу, і слово ДОБРОТА з’явилося, немов золотий підпис долі.  

Кріс взяв Гугліку Мілю у руки, здмухнув пил з палітурки і попрямував до книгарні. Продавчиня вже вважала, що книжка була вкрадена, тому дуже зраділа, що прийшов такий порядний покупець, як Кріс. Він тихо промовив, що хоче придбати Гугліку Мілю.