Важкий вибір

     Важкий вибір

Допитливий дядько ВОК бачив, як Андрійко поступово із веселого мандрівника, якого все цікавило, дивувало, перетворювався в байдужого споглядача.

Його перестали цікавити машини, не хотів велосипедів, набридли ігри…

 Те, що є тут у мене, дається мені дуже легко. Варто лише подумати про це і вже маєш. Мені так нецікаво. До того ж я незабаром втрачу все, коли попаду в країну «Можеш втратити все». Тому воно мене більше не цікавить. І найголовніше у мене немає друзів. Я не можу спілкуватися

з Пікі…

—  А що ж ви, шановний пане Андрі, зробите з усім цим багатством?

—  Подарую комусь і піду до країни «Можеш втратити все». Хочу швидше потрапити туди.

—  Як? Ви ж не хотіли ніколи вибирати цю країну? Може, все-таки залишитеся у нас?

— Ні, не залишусь. А вибирати я зараз не боюся, бо у мене ж нічого немає, то що ж я можу втратити?

    Не встиг Андрійко закінчити фразу, як він знову опинився біля цього понівеченого ним покажчика. А біля нього відразу з’явилися два нових охоронці.—  Раді вітати вас, Андрі, у нашій чудовій країні, — сказали вони хором.

— Яка ж вона чудова, коли тут можеш втратити все?

—  Звісно, можеш втратити… А можеш і не втратити, якщо ти цього не хочеш втрачати…

— Можна не втратити?

— Так.

— То чого ж ви про це раніше не сказали, — засміявся Андрійко. — виходить я вас даремно боявся?

— Виходить, що так, — усміхнулися охоронці кордонів.

— Добре, я навіть не гніваюся на вас, — сказав Андрійко й поцікавився, як він може подорожувати цією країною. Охоронці йому відразу ж показали на машини, які він може взяти.

— То це ж ті самі машини, які я залишив у Країні Багатіїв, — здивувався хлопець.

— Так, це ті самі машини, — підтвердили охоронці. —  Їм подобалося, як ви їх любили, пане Андрі, і вони виявили бажання залишитися з вами.

Радості Андрійка не було меж! Він їх гладив, цілував, дякував.

А коли відкрив багажник, то побачив багато-багато кристалів, які теж виявили бажання залишатися з ним. Андрійко подякував і їм,  та відразу ж деякі з них посадив у землю:

— Ростіть мої хороші, я повернуся за вами.

— Країна була дивна, усе тут було дивним. Проте Андрійко подорожував нею  в піднесеному настрої. Йому тут усе подобалося. Йому не потрібно було думати, як поводитися, як щось там примножувати. Він почувався вільним і щасливим… Таким щасливим, що аж думав:

— А може це я не до тої країни потрапив? Я ж сам зіштовхнув того стовпця з покажчиками… Може, то я помилився? Треба повернутися і виправити…

Не встиг він подумати, як опинився знову на перехресті доріг.

— Наші вітання, пане Андрі. Ви вже залишаєте нашу країну?

— Ні!. Так! Не знаю… Мені треба поправити цього стовпця з напрямками…

—  Ми з радістю вам допоможемо. Охоронці швиденько покликали  інших помічників і вони дружно зробили все, як треба.

—   Синку, прокидайся! В школу запізнишся.

Андрійко розплющив очі, то це був сон? Як? Лише сон?