Наталка Перанжелі. Андрійко та Пікларіон.

Планета Х-Ларіон

     Далеко-далеко жив собі зоряний Всесвіт. Він мав багато Галактик, безліч зірок, комет… У ньому звучала ніжна космічна мелодія. А ясні зорі підморгували одна одній. Вони, наче купалися у ніжних божественних енергіях, що витали повсюду, виписуючи неймовірно гарні візерунки. А поміж усієї цієї краси літав добрий допитливий дядько ВОК — Всевидяче Око Космосу. Він бачив багато цікавих пригод. Нумо розповім вам про них. 

Одного разу ВОК направився на планету Х-Ларіон. Він частенько любив заглядати сюди. Це була надзвичайно яскрава планета, оповита вогняним багатокольоровим сяйвом.

Зблизька планета здавалася ніжно золотого відтінку, бо більшість її території вкривав золотистий пісок. Лише на деяких частинах простягалися зелені оазиси. І тільки тут в оазисах можна побачити невеликі голубі водойми. Оазисів на цій планеті не так вже і багато, але вони такої неймовірної краси!

Ось ВОК пролетів над долиною кристалів, яку  обрамляли  гірські шпилі, що випромінювали не лише казкове сяйво, але й цілу гаму чудесних мелодій. Різноманітні кристали різної форми і величини росли прямо із землі, на відкритому ґрунті. У них переливалися промені космічного світла. Поруч здіймалися увись екзотичні рослини гіганти, дивовижних кольорів дерева, кущі. Усе створювало таку райську атмосферу, де хотілося ще і ще милуватися кожним окремим елементом Природи.

    Полюбувавшись невимовною красою цього оазису —   долини кристалів, ВОК подався до іншого оазису, де стояли декілька симпатичних різнокольорових будинків. На них були припарковані прозорі літальні апарати та золотисті енергодиски.

     ВОК разом із сонячним промінням заглянув у вікно до одного з будинків.

На дитячому ліжечку заворушився хлопчик. Він був дуже схожий на жовтороте пташеня. Його пух ніжно-жовтого кольору сяяв, виблискував. Це Пікларіон, тобто Пікі. Він корінний ларіонець, йому (за земним обчисленням) три з половиною роки.

 Першу частину ім’я (Пік) він отримав тому, що відразу ж після народження дуже багато говорив: Пік- Пік- Пік-Пік. А до першої частини (за правилами цієї планети) завжди додавалася частинка назви самої планети (-лар), далі ще додали закінчення, як ознаку чоловічої статі -(іон), ось і вийшло —   Пікларіон. 

Для істот жіночої статі додавали закінчення (-іта). Його сестричку звали Деларіта. Вона була студенткою Вищої школи. А їхні мама й татко працювали на Міжгалактичній космічній рятувальній станції і дуже багато подорожували.

У безпечні місця, на найкращі планети батьки обіцяли взяти і малого Пікі, коли він підросте. Тому Пікі дуже хотілося якнайшвидше підрости.

—  Мамі, я вже підріс? —   допитувався хлопчик у мами.

—   Так, але ще не достатньо, щоб подорожувати.

—   А як я буду знати, що уже достатньо підріс?

— Ти це відчуєш, любий. Ти вмітимеш керувати подіями життя.

—  Як це «керувати подіями»?

—   Наприклад: турбуватися, про інших, допомагати їм теж рости.

      Пікі так хотілося швидше підрости, що йому навіть снилося, як він вже підростає.

    Зараз ВОК спостерігав, як хлопчик солодко потягнувся і розкрив оченята.

—   Маміта, мамі, —   покликав він маму.

   Ніхто не відізвався. Пікі встав і пішов до кухні. Відкрив холодильник, але його відразу ж добряче смикнув рожевий струм.

—   Чому ти такий не дружелюбний зі мною? —  запитав жалібно Пікі.

— А чому ти такий не вихований зі мною? Чому ти не привітався?

—   Вітаю тебе, холодний дядьку.

—   Я теж тебе вітаю. Проте смаколиків тобі не дам, бо ти ще не вмився, не прибрав своє ліжечко, а вже хочеш отримати щось від мене, —  прошипів розгніваний холодильник.

—  Гаразд, я ще повернуся до тебе, —  усміхнувся Пікі.

Він вийшов до вітальні, взяв пульт управління і натиснув на зелену кнопку. На великому екрані, що займав майже всю стіну кімнати, з’явилося зображення мами. Вона була схожа на Пікі, проте її шкіра не була такою яскраво-жовтою, як у малого. Вона була майже біла.

—  Привіт, любий. Як тобі спалося?

—  Привіт, мамі. Скажи, я вже підріс?

—  Ще не достатньо, —  усміхнулася мама.

—  Мамі, я дуже хочу їсти.

—  І що ти для цього маєш зробити? — запитала мама.

—  Слухатися дядька холодильника, —  зітхнув Пікі. —  Бувай, мамі, почуємося пізніше.

     Пікі швиденько почистив зубки, вмився, застелив ліжечко і знову пішов на кухню. На столі вже парувала молочна каша, а холодильник, цього разу задоволено муркаючи, спостерігав, як Пікі вибирає собі квіткове варення.

Діставши усе, що йому стало до смаку та поснідавши, хлопчик вийшов у садок, що розкинувся біля будинку. У саду було дуже цікаво! Поміж дерев, що привітливо махали йому своїм листячком, усміхалося сонце. Багато різноманітних птахів, метеликів радісно вітали малого Пікі, кружляючи навколо нього. Відчувалася ніжна прохолода.

      Раптом він побачив нову маленьку тендітну рослинку.

— Ти хто? — запитав Пікі.

— Я Лілі.

— А я Пікі.

— Подивись, Пікі, як чудово тут навколо! Знаєш, я дуже хочу швидше вирости і показати світу свою любов. Я хочу подарувати йому квіти. Ти допоможеш мені вирости швидше? —запитала рослинка.