АЇДА ХОМА. Професор Вусач та Архів Втраченого

Професор Вусач та Архів Втраченого

У цьому великому світі з купою різних занять Максиму найбільше подобається читати. А ще він любить тишу, свого найкращого друга Даню і проводити перерви у шкільній бібліотеці. Поки всі діти шумлять, бігають і проводять час у телефонах, він обирає нову книгу або розмовляє з пані Стефанією. Ця тендітна старенька — головна бібліотекарка. Вона завжди у товстих окулярах на ланцюжку, з коричневим в'язаним пледом на плечах і в гарних сукнях у квіточку або горошок. У неї рідко бувають відвідувачі, тому пані Стефанія пригощає Максима ароматним чаєм, обговорює з ним фільми чи книги і часто щось в'яже з кольорових ниток, дрімаючи в плетеному кріслі-гойдалці.

Максима цей древній кабінет і добра старенька цілком влаштовують. Йому й справді не надто комфортно сидіти в класі між уроками. Він розуміє, що його ніхто не помічає у четвертому «Б». І що якби у школі вирішили провести конкурс з уміння зливатися зі стіною, він посів би перше місце.

Зате Даня — його повна протилежність. Він як феєрверк: гучний, непосидючий, завжди в центрі уваги. Точніше, таким він був до вчорашнього обіду. У п'ятницю в актовій залі має відбутися вистава, де Даня грає головну роль. І раптом із ним щось сталося! Увесь день він мовчить, блідне, а на уроці літератури не зміг зв'язати й двох слів. Максим ще вчора зрозумів, що з другом щось не так. Коли вони поверталися з їдальні, Даня завмер посеред коридору й витріщився на двері до актової зали.

— Я не зможу, Максе, — прошептав він. — У мене всередині ніби все... зникло. Наче хтось вимкнув світло. Я точно впаду на сцені.

Максиму дуже хотілося б йому допомогти, але він не знає як. Тому вчора після уроків і сьогодні на перервах він за звичкою тікає до бібліотеки — думати. Тож поки пані Стефанія тихо посапує, впустивши спиці на коліна, Максим тихо тиняється між стелажами. Він гладить корінці книг, вчитується в назви і, зрештою, зупиняється в самому кінці. Тут особливо сильно пахне пилом, старим папером і сушеною м'ятою. А ще тут є Вони.

Старі дубові двері без ручки, проте з масивною замковою щілиною. Максим багато разів їх бачив і навіть якось мигцем зазирав усередину, але сьогодні двері вперше прочинені. Із невеликої кімнати зі стосами книг і ще кількома стелажами віє протягом. Зробивши крок усередину, Максим завмирає. Ще одні такі самі двері теж виявляються прочиненими. І з цієї щілини лине дивне золоте світло.

Серце б'ється швидше. Максим притискає долоню до грудей, озирається на бібліотекарку і, зробивши глибокий вдих, прослизає далі. Він очікує побачити швабри, пожовклі газети чи зламані стільці. Але натомість опиняється у величезному круглому приміщенні, стіни якого складаються з тисяч крихітних шухлядок — усі вони з довгими номерами й дуже схожі на поштові. Під стелею ширяють тьмяні ліхтарики, а на високому табуреті сидить... пухнастий чорний кіт у круглих окулярах. Він гортає величезну книгу та вмочує перо в чорнильницю.

— Вітаю, друже, — каже кіт, не відриваючи погляду від сторінок. Голос у нього оксамитовий і трохи скрипучий. — Я, чесно кажучи, думав, що учні сюди заходити розучилися ще в минулому столітті.

Максим завмирає, прикушує губу. Його кросівки ніби приростають до підлоги. Він видушує слова, відчуваючи, як червоніють вуха:

— Я… я заблукав.

Кіт нарешті піднімає голову. Окуляри на його рожевому носі трохи з'їжджають, відкриваючи уважні пронизливо-зелені очі. Він повільно закриває книгу, і під тихий шелест сторінок кімнатою розлітається хмаринка золотого пилу. Максим від нього голосно чхає.

— Заблукав? В Архіві Втраченого? — перепитує кіт і посміхається, демонструючи гострі ікла. — Зазвичай люди потрапляють сюди тільки тоді, коли гублять щось настільки важливе, що сам простір починає шукати власника цієї пропажі. Мене звати професор Вусач. Я — Головний Хранитель у цій школі. І я знаю, що ти Максим. Вибач, але іноді я підслуховував ваші розмови.

Кіт знизує плечем, і Максим гучно видихає, озирається сміливіше. Тепер, коли страх трохи відступає, він помічає, що стіни сягають високо вгору, гублячись у білих хмарах. А щокілька секунд одна з безлічі шухлядок слабко тремтить.

— Що це за місце? — цікавиться Максим і робить кілька кроків до стіни.

— Тут зберігаються речі, які люди забули, загубили або… які в них украли, — каже професор Вусач і граціозно зістрибує з табурета. — Слова, ідеї, почуття, натхнення, навіть рецепти ідеального яблучного пирога. — Бачиш-но, шкільні миші — істоти кмітливі. Вони обожнюють красти в дітей те, що їм найбільше подобається.

Максим раптом згадує бліде обличчя Дані. Він озирається через плече і невпевнено питає:

— Миші? А сміливість вони вкрасти можуть?

— Сміливість — це чудова начинка для їхніх гнізд, — поважно муркоче кіт і поправляє окуляри. — Вона тепла й світиться. Ти ж не просто так забрів до мене, правда? Чую запах тривоги. Надто густий для такого юного створіння.

Максим ковтає слину, ховає руки в кишені джинсів і, зрештою, киває.

— Схоже, що так, — пояснює він. — У мене є друг Даня. У п'ятницю буде вистава і він… він боїться. Каже, що всередині ніби згасло світло. Але він завжди був дуже сміливим хлопцем. Із ним, як за кам'яною стіною. А ось учора…

Професор Вусач важко зітхає і підходить до стіни, де одразу з'являється довгий прохід із рядами таких самих високих шухлядок. Він бігає кігтем по дверцятах, щось нерозбірливо муркочучи під ніс, і нарешті зупиняється на одній із номером «4-Б». Кіт провертає кіготь у замковій щілині, й шухлядка з тихим клацанням висувається. Усередині, на оксамитовій підкладці, лежить невелика скляна кулька — тьмяна, сіра, схожа на шматочок грозової хмари.