ІРИНА МАЦКО. Як звірята говорили

Як звірята говорили 

На лісовій галявині із раннього-ранку чувся шум і галас. Заєць Морквиніс розповідав дивні історії про заморські краї, у яких він побував, шукаючи собі кращого місця на землі для життя. Але чи то не знайшов такого чи вирішив перепочити і нещодавно знову оселився під старим дубом у просторій норі. Та відколи повернувся почав говорити не заячою мовою, а із дивним лев’ячим заморським акцентом. Та ще й дуже хизувався цим.

— Та що ви там! От послухайте, як у далеких краях царі говорять — ррррр… Виходило це у нього дуже кумедно і усі навколо пирскали від сміху, але в очі нічого не говорили. Тільки мудрий старий сич наважився.

— Щось тобі, зайче, язик покрутило у тих подорожах. Тепер і зрозуміти тебе важко буде. Ти ж заєць тепер чи хто?

—  От вигадали! Не розуміють вони! Та це ж царська мова — її обов’язково треба знати! Та й яка різниця, як розмовляти — однаково зрозумієте! А я заєць, просто говорю мовою самого Лева!

Сич на ті слова тільки скрушно похитав головою і полетів подалі від невігласа.

Так і залишився Морквиніс у лісі й далі говорив лев`ячою мовою, зверхньо поглядаючи на інших. А зайці в окрузі мовчки це терпіли, бо й справді ж яка різниця якою мовою, та ще й такою вишуканою — самого лева!

Минув час. Морквиніс привів у свою нору зайчиху і також навчив її говорити мовою лева, а тоді й зайченят, які народилися. Уся родина тепер ходила повагом по лісі й погаркувала на інших звірят. Але зрозуміло ж, то й мовчали усі. Аж поки не з`явився у їхньому лісі Дикий Лис, слава про якого ходила вже давно їхнім краєм. Багато нещасть він завдав, пташенят знищував.

Малята зайця Морквиноса гралися жолудями біля нори, коли зустрів їх Лис-дикун.

— Ох, які ж ви солоденькі! — аж прицмокнув він від задоволення. — Запрошую вас до себе, у мене стільки жолудів та шишок, та ще й моркви цілий погреб!

Насторожилися зайченята.

— Та чого ви? Не хочете? Тоді я вас сам заберу! Може, мені у пригоді станете, або леву буде подарунок — ви ж напевно його дітки, якщо його мовою говорите! — і, вхопивши двох за вушка, потягнув у свою нору.

— Відпустіть нас! — попросили. — Ми зайченята!

Лише третьому найменшому вдалося втекти.

— Розсмішили! Та хіба зайці можуть говорити лев’ячою мовою. У кожного мова своя. От я, якщо б не говорив мовою лисиць, хіба був би я лисом? Ні. Якимось дивним звіром схожим на лиса. Бо самого ж вигляду замало. Треба ще мову. Якою мовою говориш — тим ти і є! Віднесу вас до приятеля Лева, може, винагороду якусь отримаю. — вирішив.

Пручалися зайченята, кричали, але лев`ячою мовою, якою вміли, якої навчив їх тато — заєць-Морквиніс.

— Хто це там ричить? — дивувалися звірята, які чули їх крик. — Невже левеня якесь у ліс забрело? От дивина! Але ж левеня — це не заєць — дасть собі раду. — і знову бралися до своїх справ.

А маленьке зайченя, яке врятувалося пострибало чимдуж на допомогу кликати. Та до кого не прибігало, усі тільки усміхалися — чого б то родичів лева, які його мовою говорять рятувати потрібно було?

Заєць Морквиніс саме зараз вже всі лапки собі збив, шукаючи своїх діток. Усіх запитував, за кожен кущик зазирав чи не бачили, не знають, чи не чули, щоб зайченята на допомогу кликали.

— Ні-ні, ніхто із зайченят допомоги не просив! — відповідали.

Увесь ліс оббігав Морквиніс і зрештою прибіг до нори Дикого Лиса.

—  Чи не бачив ти, Лисе, моїх діток? —  запитав, трясучись від страху.

—  Ні, не бачив. Бігали якісь схожі на твоїх, але ж говорять, як левенята, то точно не твої. Але стривай, ти ж також так говориш! Хто ж ти такий?

—  Та заєць я, заєць... Тільки мови лев’ячої навчився, та й розуміють мене усі, то так і діток навчив.

—  Отож вони мені теж торочили, що зайченята, але ж мова інша! Йдемо, я вас усіх до Лева відведу, буде мені більший викуп.

Лев тієї миті саме пообідав і відпочивав на зеленому килимі трави. Він жив тут давно, відколи повернувся із роботи у цирку. Так у лісі й прижився. Дикий Лис прислуговував йому і догоджав, щоб мати захист. От і зараз вирішив вислужитися.

—  Шановний пане, ось дивися, приніс я тобі дитинчат, твоєю мовою говорять.

—  Дитинчат? Якісь вони не схожі на мене, — скривився лев розглядаючи Морквиноса та його діток.

—  Та не схожі, але мовою твоєю розмовляють, то може просто такі народилися хворенькі, що такий вигляд мають?

—  Зайченята ми… –—  почав було Морквиніс, але Лев не дав йому договорити.

—  Хто? Та що ви верзете? Зайченята й говорити мають, як зайченята. От я б зараз почав говорити твоєю, зайче, мовою. Чи боявся б ти мене? Чи вважав би, що я лев?

“І справді” —  подумав Морквиніс. —  “Не сприйняв би я його, як лева. То що ж тоді? Говорити заячою?”

—  Відведи його, Лисе, вночі до Сови, вона дуже розумна і підкаже хто це.

Так і зробили. Коли на землю спустилася ніч, повів Дикий Лис зайченят до Сови. Постукав до старому дереву — Сова висунула голову із дупла.