НАТАЛЯ ПОЦЕЛУЙКО. Місто Корисних Звичок.

Місто Корисних Звичок

(розділ із книжки “Таємниці чарівного хлопчика Здоров’ячка” авторка Наталя Поцелуйко)

Наступна зупинка мала такий вигляд, наче була яскравим містечком з маленькими будиночками. У кожному з них жила... звичка! Одні — веселі, чистенькі й усміхнені, а інші — похмурі, брудні, з насупленими очима.

— Вітаємо в Звичкограді! — сказав Здоров’ячок. — Тут мешкають наші щоденні дії. Які звички ми виберемо — такими стаємо і ми.

Оленка підійшла до будиночка з написом «Сяюча усмішка». Усередині жила весела звичка на ім’я Щіточка, яка співала пісеньку про свіжий подих і чисті зубки. Максимко зазирнув до будинку «Весела Руханка». Там жила Енерджі — завзята звичка в яскравому спортивному костюмі. Вона танцювала, стрибала, заряджала всіх енергією й гарним настроєм. А Петрик навідався до хатинки «Жива водичка». У ній мешкав капітан Крапелька — добродушний дядечко, що пригощав усіх склянкою чистої водички. На розі вулиці стояв красивий будиночок, а з димаря вилітали пухнасті хмаринки. На табличці було написано: «Мрія і Дія». У ньому жили сестрички. Одна сиділа в кріслі-гойдалці, дивилась у небо й тихо мугикала собі щось під ніс.

— Привіт! Я — Мрійка, — радісно сказала вона. — Я щодня мрію: як буду відомою художницею, як відкрию котокафе, як навчуся співати...

— Вау! — захопився Петрик. — А що ти вже зробила з усього цього?

— Е-е-е... ну... поки що тільки мрію! — засміялася Мрійка й почухала потилицю.

— Вона любить мріяти, уявляти нові світи. І це чудово! Але якщо сидіти з нею надто довго, можна забути про все інше: про рух, про друзів, про корисні справи — пояснив Здоров’ячок.

— Тобто вона не погана, але з нею треба обережно? — уточнила Оленка.

— Саме так. Мріяти добре, але ще краще перетворювати мрії в дії! — підморгнув Здоров’ячок. І тут у дверях з’явилась її сестра у спортивному костюмі, з фарбами в руках і рюкзаком за плечима.

— А я Дійка, — весело кивнула вона друзям. — Ми з Мрійкою завжди разом, але я — та, хто втілює мрії в життя. Хочеш намалювати картину? 

— Бери пензлик! Хочеш високо стрибати? — Ідемо тренуватись!

— То ви як дві частинки одного цілого? — запитала Оленка.

— Саме так! — усміхнулась Дійка. — Мрії — це початок, але без дій вони залишаються повітряними кульками, що зникають у небі.

— А я думав, достатньо просто мріяти... — задумливо промовив Максимко.

Здоров’ячок кивнув: Мрія — це іскра. А дія — це те, що запалює справжнє вогнище. Хочеш змін? Почни з маленького кроку!

— Я мрію добре плавати! — сказав Петрик. — Тоді запишуся у секцію!

— А я мрію бути письменницею, — додала Оленка. — Почну вести щоденник!

На прощання сестрички подарували друзям маленькі зошити: один для мрій, інший для дій.

— Щоб кожна ваша мрія мала свій шлях до здійснення, — сказала Мрійка.

— І щоб жодна не загубилася у хмарах, — підморгнула Дійка.

Раптом діти натрапили на дивний будиночок, який стояв осторонь. Він був трохи перекошений, а з вікон визирала... шия? Петрик вигукнув:

— Дивіться! Що це за хатинка така кривуляста? А вікна схожі на косі очі!

— А там хтось є.. — прошепотіла Оленка.

— Ходімо подивимось, — запропонував Здоров’ячок. — Це дуже дуже хитра погана звичка. Її не помічаєш одразу, але вона повільно вас руйнує.

Діти зацікавлено переглянулись. У цей момент двері будиночка скрипнули, й назустріч їм вийшла дивна істота: її голова була нахилена вперед, плечі звисали, а в руках вона стискала телефон.

— Я Комп’ютерна Шия! — мовила вона зітхаючи. — Усе своє життя проводжу з телефоном! Лежу, сиджу, дивлюся відео і нікуди не поспішаю!

— А що з тобою сталося? Чому ти така крива? — запитала Оленка.

— Мені так зручно! — відмахнулась Комп’ютерна Шия. — Але щось останнім часом голова болить, плечі ниють, і вставати не дуже хочеться...

Але без телефона мені ніяк, там цікавого багато! Здоров’ячок кивнув:

— Це те, про що я вас попереджав. Коли довго сидиш з опущеною головою в телефоні, спинка згинається, м’язи втомлюються, а постава псується і виникає комп’ютерна шия. І це буде проблемою на все життя.

— Ой, це ж у мене таке буває, коли довго мультики дивлюсь лежачи! — зізнався Петрик.

— І в мене! — додала Оленка. — А що ж робити?

— Я знаю! Робити зарядку! — вигукнув Максимко. — І піднімати телефон вище, щоб не тягнути шию вниз! І ще — вставати кожні тридцять хвилин, трохи пройтися, порухатись.

— Вірно, Максимко! Рішення просте: більше рухатися, гуляти, довго «не сидіти» в телефоні — усміхнувся Здоров’ячок.

Комп’ютерна Шия зітхнула важко, але відклала телефон на полицю, випрямилася, й обережно потягнулась догори і вона раптом стала рівнішою.

— Ой, як легко стало! Ви врятували мене!

— А я й не знав, що це така підступна звичка... — прошепотів Петрик друзям, коли вони попрощалися. —  Треба її кидати. Я хочу рости струнким.