АННА ВОЛОКОНСЬКА. ЗАЙЧИК ПІД ПОДУШКОЮ.

ЗАЙЧИК ПІД ПОДУШКОЮ

—  Ти підеш у ліжечко, а я домию посуд —  і одразу прийду, гаразд? Я швидко, обіцяю.

Улянка важко зітхнула, взяла зі стільчика пухнастого іграшкового

зайця і попрямувала до своєї кімнати.

Попереду простягнувся довгий темний коридор. На стінах громадилися полиці, заповнені порожніми банками. Вони загрозливо нависали над Улянкою і злодійкувато поблискували, відбиваючи світло лампи на кухні.

Двері в кімнату виявилися зачиненими. Напевне, це витівки вітру, який залітає через кватирку та лякає всіх, зненацька грюкаючи дверима. Улянка міцно-міцно притиснула зайчика до себе і пошепки порадила не боятися. Бо нічого страшного тут немає і взагалі скоро прийде мама.

“І-і-і”, – сказали двері, коли Улянка повернула ручку. А фіранки на вікні здригнулися так, немов побачили привида. Улянка сполохано, як мишка, що втікає від кицьки, кинулася до ліжка та сховалась під ковдрою. І тільки за кілька секунд вона зрозуміла, що її зайчик залишився на килимі!

Він лежав, витріщивши оченята, і мав такий вигляд, наче ось-ось збирався заплакати. Улянка з жахом уявила, що зараз з-під ліжка з’явиться страшна волохата лапа і схопить її пухнастика!

Але страшно, матінко моя, як страшно відкинути ковдру, свій єдиний захист і притулок, й опустити босі ноги на підлогу, чекаючи тієї лапи з-під ліжка! Улянка тихенько заскімлила, наче новонароджене цуценя. Як вона могла? Як могла впустити зайчатко? Зрадниця! Певно, так про неї думає зайчик!

Фіранки злетіли в повітря. На скляну поверхню вікна, як горох з мішка, посипались дрібні краплі дощу. Нічне небо розрізала  навпіл блискавка, осяявши Улянчину кімнату і самотнього зайця на килимі.

Його треба рятувати! Негайно! Улянка зістрибнула з ліжка, спритно вхопила зайчатко за вухо і потягла під ковдру. «Тепер все добре. Ти мені вибач, я ж не хотіла»,  — шепотіла згодом зайчику. Будь-який страх відступає перед тим, що дійсно важливо.

 — Спиш, сонечко?  — з-за дверей визирнула мама, а за мить зойкнула і поквапилася зачинити вікно: рясний дощ заливав підвіконня.

За кілька хвилин у кімнаті стало тихо. Вітер більше не бешкетував, він полетів гратися зі зливою. Без протягу не рипіли двері, а з мамою не страшні були ніякі вигадані волохаті лапи. Улянка із зайчиком, що визирав з-за краєчку подушки, слухали казку.