ЛЯНА ШАДМАНОВА. Шуршунчик.

Шуршунчик

Ніч міцно стисла у своїх обіймах хатинки. Тиша. Деінде уві сні буркотливо крутиться собака, але тут і замовка заколисаний мелодійним приспівом зірок. До сутінків м’яко притуляється світло з недалекого віконечка. Це Шуршунчик все сидить на підвіконні, побовтує ніжками. Шепоче якусь пісеньку та гріє лапки у тепленькому колі свічки-невелички.

Він дочекався, поки нарешті всі його домашні вкриються по самі вуха у пухнасті ковдри. Покладуть важкі від прожитих пригод голови на подушки та нарешті розгорнуть подарунки Дрімоти.

Все! Тепер і до своїх справ час братись.

Спочатку обережно, а потім все впевненіше чутно музику  шорохів та рипіння дерев’яної підлоги. Стрибок — рип-рип. А потім крок — тут буде довге і низьке — ууу. Підлетіти вгору і — шууууурх, зашурхотіла музика духмяних трав. Тут озивається і деревій, і чабер, і дзвінка ромашка.

Схопившись за травиночки, що трохи вилізли із пучка, та розгойдавшись як слід, Шуршунчик вже на столі. Діловито дзенькотить глечиками і мисками. Та, побачивши забуту риночку зі сметаною, занурюється у неї всіма лапками. Тепер чутно лише задоволене плямкотіння ласуна.

Згодом, у колі тьмяного світла свічки-невелички знову можна побачити чорненьку, трохи скуйовджену шорстку Шуршунчика. Наїжений і втомлений, він тепер до самісінької зорі причаїться та зачаровано буде споглядати на легесеньких танцівниць-сніжинок. Йому мріється, що колись, коли він виросте, ці маленькі танцівниці будуть літати під його, Шуршунчика, музику. Це буде щось легке, як отой вітерець, що зараз гойдає їх. А може... може, це буде щось живе, веселе, і сніжинки, скріпившись фігурними краєчками, заведуть довгий завзятий хоровод.

Занурившись у свої мрії, Шуршунчик не зразу розуміє: щось змінилося. У сніговий спокій вривається різкий вітрюган. Закручує свої хвости та голосно, наче в трубу, дме у димар. Віщує — ось прийшла Хуртелиця!

      Крижана! Голосна! Різка!

      Страшна Хуртелиця!

Здається, що Вона може заглушити, знищити все на світі. Знищити його, Шуршунчика!

Понуро опускає вогняну свою голівку остання його рятівниця — свічка-невеличка — та й затухає. Тільки ще мить видно, як підіймається до стелі тонесенька стрічка димку.

               Все. Тепер один.

Шуршунчика пронизує холодом. Серце калатає і стукає. Лапки тремтять. Кожна шорстинка наїжилася, перетворюючи його на крихітний колючий клубочок. Йому б сховатись! Відбігти від вікна — залізти під ковдру із головою, звернутися калачиком — всі страхи безсилі проти такого затишного прихистку. Але лапки у Шуршунчика неначе примерзли, і стоїть він і, мружачись, дивиться на Неї. 

Ось і хвилина минула, і п’ять хвилин. А може вже ціла година промайнула, як довга мить страху. А Шуршунчик все не знаходить у собі сили відірвати погляд від буяння стихії.

Але заплющити очі він може?

Шуршунчик сильно-сильно зажмурює свої великі очиська.

Але варто було трішки звикнути до кромішної темряви, як вона омарюється яскравим промінчиком тепла і спокою спогаду.

***

Затишний закуток. Поруч Мама і Тато. Пирхає самовар, натоплений веселими жаринками. Запашно пахне пирогами, а на вулиці гуляє Хуртелиця. Все грюкає, тремтить, голосно ухає та підвива.

— Чуєш, синку, який концерт заграла для нас Хуртелиця?! Це вона кличе усіх своїх праправнуків Шуршунів заспівати та заграти разом із нею.

Поки Мама нашіптує ці слова переляканому Шуршунчику, Тато вже витягає скрипку. Обережно протирає її маленьким клаптиком тканини. Не поспішаючи вкладає скрипку на плече. Змахує смичком і…

Кімнату наповнюють лагідні звуки скрипки. Непосидючі, вони стрибають, штовхаються і нарешті линуть назовні. Кружляють, співають і дружньо вітають мелодії інших Шуршунів.

Хуртелиця майстерно вплітає голоси своїх правнуків у свою урочисту пісню.

    Голосна.

    Завзята.

    Палка.

Вона вже не поміщається у подвір’ях. Вибігає на доріжки і стрімко злітає догори. До самого неба! Обіймає все село і, вибухнувши гомоном дзвіночків, опускається на землю різнокольоровими сніжинками.

***

Світло спогаду згасло. Шуршунчик розгублено вдивляється у вікно.

Чи то був сон? Чи то правда було колись?

Окрім злого вітрюгана не чутно нічого. У селі панує тиша. Жоден

Шуршун не заводить своєї музики. Мовчать скрипки, сопілки, труби, дзвіночки. Мовчать голоси.

Нерішуче погойдавшись, Шуршунчик все-таки дістає сопілку. Вона така старенька. Простенька. Звичайна дерев’яна сопілка. Але — найголовніша його цінність. Колись її подарував йому дідусь, а дідусеві — його дідусь.

Та хіба не гідна ця сопілка заграти разом із Хуртелицею?!

Вдих-видих. Свиииись. Виривається із голосника різкий високий звук.

Вдих-видих. Свист-свист. Виправляється сопілка.

І полетіли перші звуки.

Одинокі.