МІЛА ГЕГЕЛЬСЬКА-ШУДРА. Каштанчик.

                          Каштанчик

Каштанчик весело погойдувався в своїй колисочці на маминій гілці. Він нічого не боявся. 

А кого йому боятися? У нього он який зелений жупанчик із голочками. Ніхто не вхопить Каштанчика. От він і росте собі в колисочці. Загорнувся в жупанчик — аж по маківочку. Сидить, прислухається, про що мама з іншими деревами перемовляється.

А гомонять вони про тепле сонечко, про  милий і привітний світ.

Хотілося б Каштанчикові теж на той любий світ подивитися, однак він не насмілюється з жупанчика визирнути. Сидить тихенько, до інших каштанчиків тулиться.

  Аж раптом подужчав вітер, стало холодно, і мама почала хвилюватися. Вже інший говір пішов поміж дерев. Каштани, клени, осики — всі зробилися сумними й роздратованими.

  І тільки шишки на ялинці радісно перешіптувалися. Ялина росла неподалік від інших дерев. Вона була зарозумілою і трішки пихатою. Тож і її дітки-шишки дуже любили чванитися та хизуватися. 

  Вони сказали:

— Скоро, коли з інших дерев опаде все листя, вони заснуть, тільки ми  не будемо.

— Взимку потрібно спати! Пташки полетять у теплі краї, вони не будуть більше співати радісних пісень. Всі квіти зів’януть. Комашки поховаються. Буде дуже холодно, тому потрібно спати, — відказали дерева.

— А ось і неправда! — знай собі перебендювали шишки.

— Не всі птахи відлітають у теплі краї! — торохкотіли вони. — Взимку дуже красиво. Випаде сніг, із неба полетять сніжинки! А потім надійде час Різдва й новорічна ніч! А ви сплюхи! Ви знову проспите всю зиму!

  Але дерева не розуміли, про що говорять шишки. Вони подумали, що малі все вигадують, і не вірили їхнім словам.

  Каштанчик прислухався до кожного слова: йому було так цікаво! Він розплющив свої карі оченята, визирнув із зеленого жупанчика, вистромився, щоб було краще чути, і не втримався: випав із колисочки! Він гепнувся просто на хідник у парку. 

  Каштанчик покликав маму, але довкола стояв осінній гамір, і вона не чула його. Він спробував дотягнутися до своєї колисочки, але мамині гілки були надто високо. 

— Не дістати! — зітхнув Каштанчик і заплакав.

 Аж цієї пори в парку нагодилася дівчинка. Вона схопила Каштанчика в долоню, зраділа та побігла додому.

  Вдома вона поклала його на підвіконні. Каштанчик сидів там і дивився у вікно. Він бачив, як дерева заснули. Багато птахів полетіли у вирій, але синички й горобчики залишилися. Вони щодня прилітали до годівнички за його вікном.

  А одного ранку до нього в шибку зазирнула перша сніжинка. Вона привіталася з Каштанчиком.