1. Очікування Софії.

СОФІЯ

Стою на зупинці і вже ледь не клацаю зубами. На календарі серпень, а на дворі осінь. Холодно так, що аж зуби цокотять. Я вже чекаю хвилин двадцять і щось мені підказує, що ще кілька хвилин і потопаю я додому без нічого.

Сьогодні в мене чергова співбесіда на роботу. Але невпевнена, що мене візьмуть. Я вже обходила всі клініки та лікарні. Молодшої медсестри та ще й без досвіду роботи ніде не треба. А місце у лікарні коштує таку суму, що мені й не снилася. Мама відмовилася давати мені такі кошти, бо сказала, аби я відпрацювала таку суму, мені три роки потрібно працювати...

Тому я вирішила братися за ту роботу, яка є. Бо мені ж жити за щось потрібно. Сестра он спровадила мене жити окремо. І в мене тепер ні копійки за душею. Хоча ні, обманюю. Все ж пару тисяч гривень мама вчора скинула мені, але це все. Мама попередила, що це останній транш допомоги мені. Більше не буде. А мені тепер ще й комуналку платити... Ех! Тож робота мені потрібна просто сьогодні.

Погляд стрибає на годинник на руці. Ну от де ж та Діана Павлівна? Вона вже солідно запізнюється. А може, вона передумала або знайшла когось іншого... Оце буде халепа.

Видихаю, бо розчарування клубком підкочує до горла. Невже сьогодні мені теж не пощастить? Доведеться зі своїм червоним дипломом медсестри йти в офіціанти або на заправку. От де більша зарплата буде, туди й піду. А що робити? Ну не вмію я з капелюхом ходити жебракувати. Мама он казала: руки, ноги є... — живи як хочеш.

Спантеличено кліпаю, бо поруч зупиняється крутезний великий позашляховик. Ох, нічого собі машинка... От виросту велика, обов’язково собі таку куплю.

І доки я міркую, в автівці опускається скло на дверцятах, і розкішна блондинка у великих красивих окулярах звертається до мене.

— Добрий день! Це ви Софія Горан?

— Доброго дня! Так, — лиш розгублено відповідаю.

— Сідайте в машину, — наказує жінка.

Спантеличено лупаю очима і, таки прочинивши задні дверцята просто розкішної машини, розгублено питаю:

— Це ви Діана Павлівна?

— Так. Сідай швидше, в мене часу обмаль.

Я миттю сіла в просто королівський біленький салон машини, в якій пахне дорогими вишуканими жіночими парфумами. В мене очі розбігаються від такої розкоші. Реально ще не доводилося їздити в таких шикарних авто.

І доки я ледь не з розкритим ротом розглядаю салон машини, жінка за кермом, пильно зиркнувши на мене у дзеркало заднього виду, звертається:

— Отож, Софіє, слухай мене уважно. — Вона від’їжджає трохи вбік від зупинки і, зупинивши машину, глушить двигун. А тоді, відстебнувши пасок безпеки, оглядається на мене. — Вчора я не мала часу з тобою спілкуватися телефоном. Ти казала, що медсестра за освітою, але якщо ти уважно читала оголошення, мені потрібна доглядальниця для мого кузена. Не скажу, що тут дуже потрібна медична освіта, тут більше сталеві нерви потрібні. — Вона важко видихає і стурбовано додає: — Але ти молода, може, впораєшся.

Мене почуте солідно напружує. Бо щось вже нічого не розумію... В оголошенні було написано, що потрібна доглядальниця за інвалідом у візку. Кліпаю і, заглянувши на нереально красиву жінку, питаю:

— А що, ваш кузен у такому важкому стані? Чи, може, стан критичний?

Жінка, набравши повні легені повітря, видихає.

— Ні, Софіє, стан мого кузена не критичний, і навіть не стільки важкий, як дуже запущений. — Вона робить коротку паузу, після якої додає: — Зараз я не буду вдаватися в деталі, та скажу лише одне. Люди, які приходять доглядати мого кузена, не витримують більше двох тижнів. Навіть пристойна оплата не зупиняє їх. Мій кузен морально важкий. Тому у вас є хвилина, аби подумати. А якщо ви погодитеся, то вже на місці управитель кузена все вам розповість детально та введе в курс справи. — Вона робить жест губами, схоже, солідно нервує, а за мить видихає. — Тож час пішов, Софіє. Думайте, але враховуйте, що ви дуже юна, а мій кузен дуже складний. І якщо ви погодитеся, то будете змушені терпіти його, як мінімум два тижні. Доки я не знайду вам заміну.

Упс! Оце так поворот. Щось я вже не впевнена, що мені така робота потрібна. Ану ж там якийсь псих.

— А ще, Софіє, — вириває з думок Діана Павлівна. — Я забула додати важливу деталь. Мій кузен живе далеко звідси, тож ви будете змушені жити у його домі. Але не хвилюйтеся, там увесь персонал проживає. Але не забудьте це врахувати.

На ці слова лише спантеличено кліпаю і стискаю жовна. Щось мені страшно. Вже й навіть заробітна плата не цікавить. Хоча це перша пропозиція, де вибір можу зробити я, а не обирають мене.