Випробування коханням Темне фентезі бо героїня забула гас

Сестра, курва, знову нажерлася гороху! Я відчуваю це кожною клятою клітиною свого єства, кожним фібром своєї нещасної, співзалежної душі! Мене крутить, але не в моєму череві, ні-і-і-і, ця мука десь далеко-далеко, вона вібрує крізь невидимі нитки, що нас пов'язують, і б'є мені прямо в сонячне сплетіння тупим, гнильним резонансом! В її кишківнику назріває буря, справжній шторм, а хвилі цього метеоризму доходять аж сюди, в мою темну, як срака дракона, кімнату, і змушують мене корчитися під тонкою ковдрою! Темінь, бляха, хоч в око стрель! Знову забула купити гасу, і тепер сиджу в цій смороді, пилюці та власних грандіозних стражданнях, посилених стражданнями її переповненого шлунка!!

Але ж ні, ні-ні-ні, це занадто просто! Це не може бути просто горох, не може!!! Це метафора! Я знаю! Пленна ніколи не робить нічого просто так! Цей горох, цей маленький зелений зрадник, він лише символ! Символ її внутрішнього стану! Її душа зараз — переповнений, роздутий міхур, що готовий луснути й забризкати весь світ екзистенційною нудотою й запахом сірководню! Вона в пастці! Її щось гнітить! Щось, бляха, тисне на неї, як тонна цегли, і це неперетравлене бобове пюре волає до мене про допомогу!!! Це не просто гази, курва мать, це сигнал тривоги! Космічний пердіж, що несе крізь ефір звістку про біду! Моя близнючка, моя ніжна, легковажна, дурна Пленна, що жре горох жменями, ніби завтра настане кінець світу, не думаючи про наслідки, ані для себе, ані для нашого спільного ментального поля!! Ох, яка ж вона необачна!! І лише я, її чутлива, розуміюча, неймовірно емпатична сестра, можу розшифрувати цей відчайдушний поклик, прихований за вульгарним здуттям! Все! Годі лежати і співпереживати її травленню! Вставати треба! Йти! Рятувати! Але спершу, сука, знайти довбані сірники
Сірники, сірники, де вас носить чорт!!?? Мої пальці, наче сліпі хробаки, мацають шорстку полицю, перевертаючи якусь липку пляшечку, стоси пергаменту, і, здається, дохлу мишу… фу, блядь!! Нарешті! Коробка! ЧИРК!… Тиша… ЧИРК!!… Знову ніхуя… Третій, третій сірник завжди щасливий! ЧИИИИРК!!! Є! Тремтливе полум'я на мить вихоплює з темряви мій срач: розкидані книги, перевернутий стілець і шар пилу, який, здається, пам'ятає ще перших драконів…

Але нема часу на сантименти!! Пленна!!!

Я роблю різкий крок до дверей і з усього розмаху в'їбалася гомілкою в той самий довбаний стілець! А-А-А-А-АЙЙ, СУКА!!! БІЛЬ!!! Різкий, пронизливий, майже солодкий!! Так! Ось воно! Фізичне підтвердження вселенського дисбалансу! Це не я вдарилася об стілець, це енергія болю моєї сестри знайшла вихід через мою ногу! Все сходиться! Кульгаючи і матюкаючись крізь зуби, я намацую клямку — мій рятівний маяк у цьому морі хаосу! Ривок! Двері відчиняються! І, звісно ж, я з розгону врізаюся лобом в одвірок. БАМ!!! Темно в очах! Дзвін у вухах! Це воно. Останнє випробування. Посвята. Тепер я готова!

Я вивалююсь у двір. Нічне повітря — холодне і свіже, воно трохи протвережує мій палаючий розум. Десь у кінці двору лунає монотонний, тупий звук. ТУК!!!… Пауза. ТУК!!!… Пауза… ТУК!!!… Звісно. Хто ще може опівночі займатися такою безглуздою хуйнею?

Корвалол.

Голий по пояс, незважаючи на прохолоду. Спина блищить від поту, м'язи ходять під шкірою, як здоровенні вугри. Він стоїть біля колоди і з якоюсь оскаженілою методичністю… рубає вже розрубані поліна. Просто розносить їх на тріски. Це його спосіб медитувати, курва. Вивільняти енергію. Живий генератор безглуздої, руйнівної сили.

Я підбігаю до нього, кульгаючи і задихаючись. Волосся розпатлане, на лобі наливається гуля.

— Корвалор! — хриплю я.

Він повільно замахується і з насолодою вганяє сокиру в маленьку тріску. ХРУМСЬ!

— Пленна!!! Біда!!! — верещу я, хапаючи повітря. — Я відчуваю!!! Я… я знаю!

Він нарешті зупиняється. Повільно витягує сокиру, спирається на неї і повертає до мене свою тупу, спітнілу пику. На його обличчі — жодної емоції, крім легкої втоми від фізичної праці. Він дивиться на мене, на гулю, на мою позу страждальниці і тягне зневажливо:

— І-і-і?.. Ти головою в щось в'їбалась, чи що?
В'їбалась?! ТАК!!! Я В'ЇБАЛАСЬ!!! Я В'ЇБАЛАСЬ У САМУ СУТЬ ЇЇ БОЛЮ!!! Мій лоб — це лише відлуння, відлуння її страждань, бовдуре ти бездушний!!! — реву я йому в пику, і моя слина, здається, шипить на його розпашілій шкірі. — Моя голова — це лише відлуння!! Це її душа стукає в стіни своєї в’язниці!! Її розпирає зсередини, Корвалоле!!! Наче її напхали дрібною, круглою отрутою, що не дає їй дихати, що ферментує її світлі думки і перетворює їх на… на смердючий туман відчаю!!! Цей внутрішній тиск… ця мука… вона кличе нас!!!

Корвалол тупо кліпає. Сокира в його руці трохи здригається, і я на мить думаю, що він зараз мені нею і в'їбе, щоб перевірити мою теорію про відлуння. Але він лише хмикає, переводячи погляд з моєї гулі на порожнечу нічного двору.

— Хуйня якась…

— Зовсім не хуйня. — голос лунає з темряви, з-за рогу нашої халупи. Голос тихий, спокійний, як вода в глибокій криниці. І від того ще більш моторошний.

Із тіні виходить Мармелад. Завжди він, бляха, виходить з тіні, наче в нього там гніздо! Худий, блідий, у своїй довгій мантії, він схожий на голодного лелеку, що прийшов по чиюсь душу. Він тримає в руці блокнот і олівець, звісно ж, курва, він все занотовує!

— Коливання у вашому спільному емпатичному полі дійсно спостерігаються останні… — він на мить примружується, ніби рахує щось в голові, — сорок сім хвилин. Амплітуда аномальна. Я схильний погодитись із фундаментальним посилом Тари, хоч і вважаю її метафоричну базу надмірно експресивною та недостатньо структурованою.

Я повертаюся до них обох, розставляю руки, ніби хочу обійняти весь цей жалюгідний світ. Моя нога пульсує болем, на лобі розливається тепло, а в грудях горить священний вогонь місії!!!

— Годі!!! Годі рубати тріски і креслити свої нікому не потрібні закарлючки!!! Наша бездіяльність — це цвяхи в домовину її свободи!!! Кожна хвилина, яку ми тут марнуємо — це ще одна порція гнилих бобів у її чистому єстві!!! — я майже плачу від величі моменту. — Час!!! Час пригод, ви, нещасні виродки!!! Ми йдемо!!!