Глава 33

- Соня, ти що робиш?

- Хочеться пташиного молока, от і доводиться відчищати його від шоколаду.

- Давай допоможу. Хоча із шоколадом смачніше.

- Нічого ти не розумієш. Ось спробуй, з'їж пару штук. Ну що, смачно?

- Смачно.

- А тепер, я взяла з підлоги банку, дістала маленький огірок і простягла Вадиму.

- Ти знущаєшся?

- Я вже пів банки так з'їла. Їж кажу. Так ти краще, потім відчуваєш смак пташиного молока.

- Я не буду.

- Тоді я з тобою розмовляти не буду.

- Я приїхав за тобою, на нас друзі чекають на пікнік, а ти тут їж не зрозуміло що.

Я зібралася, і ми поїхали на пікнік. Там були Олег Павлович із дружиною та онуком, тато. Костик щось робив біля мангалу, Маринка біля столу поралась. Я пішла допомогти різати овочі. А коли сіли за стіл, я втекла від того, що мене нудило.

- Нудить? - Запитала Маринка.

- Ще б пак, - відповів Вадим. - Уявляєте, Соня вибирала з шоколаду пташине молоко, і заїдала солоними огірками. І мене в такий спосіб хотіла нагодувати. Спасибі ви врятували, від цієї тортури.

- Друзі, я вітаю вас.

Марина стала нас обіймати, цілувати.

- Бережи їх тепер у подвійні. Вадиме, ти ще не зрозумів, Сонька вагітна.

- Так, тільки вагітні можуть їсти таку гидоту. Я то знаю, – сказав Костя.

Я народила донечку. Коли мене забирали з пологового будинку, побачила, у дали полетіли повітряні кулі. Хто ж їх випустив? У натовпі серед других зустрічаючих, побачила Руслана. Можливо, мені здалося, подумала. Коли прийшли додому, мене продовжувало мучив питання, то він був, чи мені все ж таки здалося. До мене підійшов Вадим, обійняв.

- Соня, все добре. Я щасливий. Що з тобою, я помітив, тебе щось турбує.

- Вадиме, ти бачив як полетіли кульки?

- Так. А що?

- Мені здалося, що їх випустив Руслан.

- Цього не може бути. В тім, чому там не сказала?

- Не знаю.

- Можливо, просто здалося. Ти втомилася. Тобі треба відіспатися.

Пройшов місяць. Я гуляла з донькою, проїхав на самокаті хлопчик і залишив на візку записку. "Привіт! Тебе не впізнати.» Вона була написана гарним почерком. Я зателефонувала Вадиму і пішла додому.

- Ось читай, це точно Руслан.

- Чому ти так думаєш

- Бо він псих, і хоче мені помститися. Чому мені не сказали, шо він на волі?

- Я не знав. Я зателефоную Кості.

Приїхав Костя.

-Я теж не знав. Як тільки ви сказали, узнав, що він збіг з псих лікарні. Його почали шукати. То вам треба бути уважнішими. Але я гадаю, він не дурень і надовго притихне.

 У вільний день він приходив, ми виходили разом погуляти. Я ж намагалася гуляти тільки з кимось. Так минуло три тижні я трохи заспокоїлася.

Сьогодні півроку, ми пішли на чергове зважування з моєю Наденькой, а потім виявила записку в візку, з тим же красивим почерком. "Вже скоро". Я була в паніці.

- Вадиме, треба було, тобі залишитися тут, а не з нами йти.

- Він знайшов би інший момент, щоб залишити записку.

- Тепер ти теж думаєш, що то був Руслан?

- Не хочу тебе лякати, думаю так, інакше кому це ще треба.

Я зателефонувала Кості, попросила його приїхати до нас додому.

- А ти, Костю, що думаєш?

- Я згоден з вами. Але приводу для офіційної справи поки що немає. Тоді виловили тіло, і експертиза показала, що то він.  Ви ж розумієте, це тільки ми віримо, що записку надіслано Русланом. Але це поки що без доказів. Потрібно самім підстрахуватися. У мене є кілька днів. А потім що?

- Я буду поруч. Мені треба кілька днів, щоб залагодити дещо.

Минув місяць, я трохи заспокоїлася. Вадим приїжджав на прогулянки з нами, для цього нам іноді треба було підлаштовуватись один до одного. У нього таки були справи по роботі. Я втомилася постійно боятися, тому я попросила придбати шокер. Тепер я була озброєна, але все одно була на чеку.

Наді скоро рік. Я гуляла з нею. До нас підійшов дід.

– Я давно за вами спостерігаю. Дочка мабуть, на тата схожа?

Мене щось насторожене у цьому старому. Я намагалася зрозуміти, що саме, і через це не почула, що він каже.

– Що?

І раптом зрозуміла, дід дуже старий, а надушений, до того ж улюбленими духами Руслана. Я дістала шокер і не замислюючись використовувала його. Дід упав на землю. Зібралися люди, нічого не розуміючи, що сталося. Я подзвонила Кості.

- Костю, скоріше, він тут. Що мені робити? Я його шокером, може, ще раз?