Глава 32.

– Я не можу зрозуміти, де я вилізла. Я просто скотилась з гори.

- А ти пильніше подивися, згадай що там було. А ми поки що рухаємося до урвища. Нам йти ще хвилин двадцять, може, на місці зрозумієш.

Я думала про те, що там відбувається. Припинили копати чи ні. Якщо припинили, то не надовго, поки  покличуть  саперів, а потім знову продовжать. Це лише затримає на якійсь час.

Ми вийшли до урвища. Ішли біля краю, я шукала те місце, звідки скотилася. Цікаво, як вони збираються витягувати ящики. А якщо вони там зустрінуться з тими, чи з нашими. Це буде війна. Я подивилася у бік річки, здається, це було тут. Я нахилилася і почала вдивлятися звідки я випала.

- Здається, он отвір. Ну я не впевнена.

- Тоді готуйся.

– Я ж показала. Я не лізтиму, не можу ще раз лізти туди.

- Я сказав, відпущу. Лізь.

- Ви мені не вірите?

- Вірю, лізь.

- Який сенс вам мене відпускати, я вас бачила.

- Мені немає сенсу тебе вбивати і цим бруднитися, з такими багатствами. У мене все продумано.

До дерева прив'язали мотузку, по ній ми спустилися метрів зо три вниз, я почала лізти. За мною мало лізти троє людей, якщо вони звичайно пролізуть. Той, що за мною ліз, сказав, щоб не дуже поспішала, він розширює прохід через те, що йому тісно лізти. Так ми довго лізтимемо, а там Маринка в заручниках. Я вдала, що не почула, він схопив мене за ногу. Якщо чесно, цього разу було легше лізти, у мене був ліхтар та вода, та й копати мені не треба було. Затримували хлопці, які були більшими за мене. Навіщо вони вигадали таку складність. Ось ми дісталися того місця, де я знайшла яблука, скоро виберемося. А що на нас чекає там? А якщо там уже ті, хто схопив Маринку, то нас просто вб'ють. І ось здається на місці, я простягла руки і відчула порожнечу. Я вилізла, мене засліпили світлом, потім схопили і відвели убік, закривши рукою рота. Я не розуміла, що відбувається. Мене охопив страх.

- Мовчи, не кричи, - почула над вухом. - Скільки вас.

– Ще троє. Я не з ними.

- Тихо.

Потім, у міру того, як вилазили, усіх взяли і ввімкнулося освітлення. Я відчула, як у мене все пливе перед очима. Прийшла я до тями в машині швидкої допомоги.

- Ви як почуваєтеся?

- Нормально.

- Вона прийшла до тями, - сказала комусь лікар і вийшла.

- Соня, тебе що, треба прив'язувати. Як ти там опинилася?

- Костю, Маринку треба рятувати. Там у яру, з того боку головний. А ще одні схопили Маринку. Я її не врятувала, розумієш не врятувала.

- Спокійно, вона та син у безпеці. Як ти тут опинилася?

- Я, мене, я так, переживала за Маринку, - крізь сльози не могла говорити.

- Дайте їй щось заспокійливе.

Мені зробили укол. Костя взяв мене під руку і повів у машину.

- Хочу спати. Що мені вкололи?

- От і добре, спи. Тобі треба заспокоїтись. Скоро поїдемо.

Прокинулася я від того, що Вадим почав діставати мене з машини.

- Вадим! Ти!

- Так, я.

– Не треба, я сама. А що сталося?

- А це ти нам зараз розповіси, чого ти знову туди полізла,  - сказав Костя.

Я швидко милася від землі, яка в'їлася у волосся, згадувала, що нещодавно так само вимивала волосся, тільки тоді все було дуже болюче. Мене брав жах, від спогадів.

- Ну, розказуй, - сказав Вадим, коли я зайшла до кімнати.

- Хочу гарячого чаю. Як ви там опинилися?

- А як ти там виявилася? – спитав Костя злісно.

- Костю, я перша запитала. Добре, розповім. Я пішла купити подарунки, коли підійшла до квартири, вона виявилася відкритою. Я думала, Маринка не закрила, а її нема і лежить записка. Я поїхала туди, за мною стежили, а от як він мене проґавив, коли ті мене схопив, я не розумію.

– Хто ті? Про кого ми не знаємо?

– Я не думала, що це важливо. Я думала продати обручку, щоб розрахуватися з Олегом. А потім до Олега приїхала дівчина, і мені довелося негайно їхати. І я не прийшла на зустріч до покупця обручки. Він почув у новинах про розкопки, згадав про кільце. Потім знайшов Олега, катував його, він сказав де я. Він змусив мене показати цей хід. Я мала врятувати Маринку, - я заплакала. Як вона, де?

- Все нормально, заспокойся. Я прийшов додому, двері відчинені. Прочитав листа і побачив твої подарунки. Одразу почав діяти, простежив камерами машину на якій повезли моїх. Доповів усе начальству. Далі діяли за планом. Все пройшло добре. Діяли не професіонали у цій справі. Поки подробиць не знаю.

– А як там виявився?

– Я подзвонив Вадиму, він залишився з моїми. Я зрозумів, що тебе треба рятувати. Приїхав на місце розкопок, тебе нема, твій батько сказав, що ти дзвонила. Я зрозумів, що тут, щось не те, пробив твій телефон, стало ясно, що тебе треба рятувати. Пішов до старшого по розкопкам. Я розповів про свої припущення, що ймовірно тебе схопили і хочуть прорватися усередину. Коротше, чоловік виявився, кмітливий. Ми правильно провели операцію, з тим хто там був. Визвали сапера. Майор зо своїми всіх узяв не побоявся діяти без узгодження. Та й часу на це не було. Гаразд, відпочивай, я до своїх, Маринка хвилюється. Та треба поговорити з тими, кого взяли, вони мовчать. Може тепер будуть говіркішими, та зізнаються, де їх головний.