Глава 25..

Я проходила реабілітацію. Мені робили процедури, щоб пом'якшити рубець, набряки тільки почали проходити. Олег сказав, що за тиждень проведе повторну операцію. Я дуже сподівалася, що після неї я виглядатиму краще і зможу виходити на вулицю.

І ось, друга операція відбулася, тепер я чекала, коли пройдуть набряки і знімуть з лиця пов’язку.  Після п'яти днів, проведених у клініці, я знову жила в Олега.

Мені пощастило, що мене тоді підібрали, що він виявився пластичним хірургом. Думаючи про це я засинала і почула, як хтось прийшов. За весь час, поки я в Олега, до нього жодного разу ніхто не приходив. Тож мене це насторожило. Я почула як імовірно Олег, заглянув. Коли двері зачинилися, я вирішила встати і послухати, хто прийшов.

- Я вражений, вона досі в тебе живе.

- І буде жити. Ти бачив яке у неї обличчя.

- Вона хоч знає, скільки коштує така операція?

- Перестань. Не думай говорити про це Людмилі.

- Вона хоч щось згадала?

- Поки ні.

- А під наркозом, що плела?

- Нічого суттєвого.

Я була рада, що Олег дотримав слова і нічого не розповів. А ось друг його мені не сподобався. Хоча, якби я була на місці друга, можливо була б теж на чеку.

Сьогодні знімуть пов'язки, і я побачу себе. У стінах клініки Олег називав мене Євою.

- Єво, я тобі ще раз говорю, це не остаточний результат. Потрібно пройти ще багато процедур, перш ніж зникнуть рубці. У тебе був пошкоджений лицьовий м'яз. Над мімікою треба працювати.

- Я розумію. Дуже хочеться, щоб час йшов швидше. Я втомилася сидіти в ув'язненні. Крім того, незабаром приїде твоя дівчина.

- До того часу, як вона приїде, ти забудеш, про весь цей кошмар.

Я подивилася на себе в дзеркало, і радості це мені не доставило. Два великі шрами як були так і залишилися, тільки стали набагато тоншими. І крім того, я не була схожа на себе ту, якою я була. Я подивилася на Олега.

- Згоден, подібності немає. Коли пройдуть шрами, а вони обов'язково пройдуть, ти будеш виглядати не гірше ніж була. Зрозумій, у тебе були дуже глибокі рани. Я тобі зараз розкажу чому це так відбувається за глибоких ран. М'яз трохи...

- Не треба, - я перебила-, ти мені вже не раз розказував. Я звикну до цього обличчя. А як Вадим, це питання.

Я вже два з половиною місяці Олег. Вранці ми разом їдемо, я проходжу всі процедури, коли він звільниться, відвозить мене додому. Так минуло ще півмісяця. Шрами значно зменшилися, тепер якщо тонального крему, і зовсім не видно. Але це не я.

Тільки подумати, скільки дівчат лягають добровільно, щоби трохи змінити зовнішність. І не всім це потрібно, деякі просто від дурниці таке роблять, так я вважала, коли надивилася на них у клініці. Але вони все одно залишалися гарними. Я ж стала іншою, від того, що потягнулися м'язи обличчя. Симпатична, но інша, мне це засмучувало.  

Сьогодні чотири місяці, з моменту моєї першої операції, я можу майже спокійно дивитися на себе у дзеркало. Тільки на один шрам я накладаю тональний крем. Весь цей час я жила у Олега. Мене так само мучило питання про продаж кільця, щоб я могла віддячити Олегу. Я пропонувала забрати обручку, він категорично відмовився. Тоді я наважилася піти в ломбард. Я обійшла вже з десяток ломбардів і не в одному не показала обручку. Мені потрібен був старий приймальник, а не молоді, які не розуміють у цінності. Я це робила так, щоби Олег не знав і не відмовляв. Мені пощастило на третій день. Мене зустрів старий приймальник.

- Вітаю!

- Доброго дня мила пані. Невже вирішили попрощатися з улюбленою коштовністю.

- Ви проникливі. Мені від бабусі дісталося кільце. Але ж ви самі розумієте який важкий зараз час, дуже терміново потрібні гроші.

- Погляньмо на ваш скарб.

Я дістала обручку. Він узяв її і глянув на мене.

- У мене не буде стільки грошей, щоб з вами розплатитися. Я можу запропонувати вам підійти завтра, в цей час. Мені треба поговорити з однією людиною, яка купить обручку і відразу з вами розрахується.

- Добре. А йому можна вірити?

– Як собі. Я не раз з ним мав справу. Дуже чесна та порядна людина.

Дорогою я думала, розповісти Олегу чи ні, що знайшла кому продати. Я вирішила не розповідати, він прийшов стомлений та сумний. У нього була пацієнтка, яка дуже нервувала Олега. У мене навпаки настрій був добрий. Я вирішила їхати додому. Нарешті я зможу поїхати до батька. Фотографії, які робив Олег, він робив і для мене, щоб я могла показати, що було зі мною.

Наступного дня, коли зайшла до ломбарду, там сидів чоловік років шістдесяти. Я показала обручку, він дуже уважно дивився на неї через свій прилад.

- Я хотів би дізнатися правду придбання цього кільця?

- Воно бабусине.

- Ви знаєте, скільки воно коштує?

- Для мене воно безцінне, але життя змусило продати.

- Воно справді безцінно. Його вартість з шістьма нулями та попереду цифра не маленька.