Глава 24.

За п'ять днів мене виписали. Олег запропонував поки що пожити в нього. У мене варіантів не було через те, що не було грошей. Він цілий день проводив у клініці, приходив  о сьомій.

- Олеже, я у вас живу вже два тижні. Я їм за ваш рахунок, ви мені одяг купили. Я вирішила продати, хоч щось із того, що в мене було в кишені. Я не знаю, звідки в мене воно.

- З таким обличчям йти до ломбарду, я думаю не розумно.

- Я згодна. А може ви сходите? Мені за операцію треба заплатити.

– По-перше, я вас прооперував безкоштовно. А мешкаєте ви у мене як гостя, а з гостей грошей не беруть.

- Я все-одно відчуваю себе ніяково.

- Розумію і пропоную про це не думати. Давайте на «ти» перейдемо?

– Давайте, давай. А давай подивимося, що було у кишені.

- Ти можеш відкривати сейф, коли захочеш.

Він відкрив сейф і поклав на стіл камінь розміру з перепелине яйце, три кільця та кольє зі смарагдами. Я взяла кольє.

- Яка краса.

- Неймовірно, мати таку цінність і не пам'ятати, звідки вона взялася. Дивись на це кільце, мені здається тут якісь символи.

- Ти маєш рацію, це печать.  А в тебе є збільшувальне скло?

- Зараз пошукаю. Єво, я ось у цьому нічого не розумію, але мені здається, це дуже стародавні коштовності. Ось знайшов десятиразову лупу. Підійде?

- Так, підійде. Та це ж печатка Карла, її вкрали ще до війни. А виявилась вона була...,я замовкла.

- Звідки знаєш?

- А ось дивись, це такий самий вензель є у всіх його гербах, - я відкрила сайт.

- Стоп. Значить ти пов'язана з усім цим, якщо так добре розумієшся.

- Виходить так.

Ось як я так промовилась. Адже це просто сенсація таке знайти, от і вирвалося. Тепер треба йому у всьому зізнатися.

- Олеже, мені здається я згадала, і те, що я згадала, це дуже страшно. Скажи, а той хлопець, що був із тобою, бачив ці речі?

- Так, бачив. Він мій друг з дитинства. Він займається будівництвом. За нього не хвилюйся, він мовчатиме. Ми ще тоді вирішили нікому не говорити, не про тебе, не про те, що в тебе в кишені. А тепер розказуй, що згадала. Про тебе хвилюються, вже скоро місяць, як ти загубилася. Ти уявляєш, як вони хвилюються.

- Я розумію, але поки що не хочу про себе повідомляти. Я маю зрозуміти, що мені робити. Там для мене була небезпека. І крім того, не хочу, щоб мене жаліли. Ось це колечко можна продати, воно не має особливої цінності, крім того, що воно все всипане діамантами.

- Я гадаю, що це і є цінність. До того ж, треба знати, кому запропонувати. Не першому ж, хто трапився, який не розуміє, а просто сидить на прийомі.

- А в тебе такого немає на прикметі?

– Ніколи таким не займався. Не поспішай, я подумаю, до кого звернутися. Розповідай, що згадала.

- Мене звати Соня. Я мистецтвознавець.

Потім розповіла, як поїхала з татом на розкопки і про те, що там сталося.

– Просто неймовірна історія. Так ти Монтекрісто!

- Я коли була там біля ящиків, теж так подумала. Ось тільки що тепер робити. Розумієш, я не хочу в такому вигляді з'являтися перед Вадимом. Я не хочу жалості.

- Ти неправильно думаєш. Те, що з тобою сталося, викликає не жалість, а співчуття. Якщо він любить, йому начхати яка ти, він просто любить.

- Не згодна, зовнішність грає роль.

- Я постараюся зробити тебе такою, як ти була.

- Обіцяй, все, що я розповіла, залишиться між нами. Я дуже боюся, щоб мене не знайшли ті, що були там.

- Обіцяю.

- Ти казав у тебе є дівчина?

- Є, вона приїде за два місяці. Нині вона в своїх батьків в Америці.

- Значить, треба терміново щось думати. У тебе можуть бути неприємність через те, що я живу в тебе.

- Я придумаю. Вона не взнає про тебе. Ти не хочеш почитати, що пишуть про той випадок?

- Ні, не хочу. Я вже вирішила, що робити, а прочитавши, можу змінити рішення і не на краще. Я потім їм все розповім. Можливо.

- Не правильно ти думаєш, що не повернувшись додому всім буде краще. Я б розповів, бо вони всі хвилюються.

- Подивися яка я потвора. Не хочу такою повертатись.