Глава 22.

Я покотилася вниз, як із гірки. Це було дуже зненацька, навіть не злякалася. Переляк прийшов, коли зрозуміла, мені від сюди не вибратися. Тішило, що телефон не впустила коли котилася. Зв'язку природно не було. Добре, що його зарядила, із ліхтариком не так страшно, але сам ліхтарик загубила. Я почала обстежити місце в якому опинилася. На цей раз це не було підземелля. Тут стояли ящики зі свастикою. Це означає, що під час війни фашисти не встигли забрати. А якщо, ті чиї голоси я чула, за ними сюди прийдуть, а тут я. Жах. Що робити? Я вирішила спробувати піднятися гіркою з якої спустилася. Це не реально, гірка зі слизького металу і вхопитися нема за що. На якій же я глибині, мабуть метрів зо три, а бо більше, ну десь так. І в цей момент роздав гуркіт, схожий на вибух. З гірки посипалася земля. Все, мене завалило. Ймовірно вони відчинили залізні двері, а вони були заміновані. Поки ліхтарик горить, треба подивитися, як можна вибратися, та й повітря мало. Що робити? Я опинилася у замкнутому просторі. Ящики такі великі їх не зрушиш, а раптом у них вибухівка. Виходить, у мене однаково один вихід, смерть. А яка різниця, померти без повітря чи від вибухівки. А от і різна, так довго мучитимуся, задихатимуся, а так, бах і все. Як страшно, бах і все. Я згадала минуле підземелля. У тому підземеллі вижила, якщо мені судилося ще жити, значить пощастить вибратися. Я спробувала виламати з ящика дошку і це легко вийшло, мабуть, від старості дошки розсохлися. Мені пощастило, там була не вибухівка. З ящика випали коштовності, я автоматично поклала в кишеню те, що випало. Мені це не допоможе, я відкрила іншу скриньку, там був посуд. Третій відкрити не змогла. Мені треба було щось гостре, щоби можна було капати землю. Я дуже сподівалася, що зможу вибратися. Принаймні бажання я мала величезне. Ящиків було багато, я намагалася відкривати ті, які легко відкривалися. В одному була зброя, серед якої знайшла великий ніж. Це, звісно, не лопата, але що є, то є. Я задумалася, як занесли їх сюди, і навіщо та гірка, якою я скотилася. Якщо сюди занесли через ті двері, звідки пролунав вибух, то мають бути сходинки. Я пішла у тому напрямку, стоп, а якщо там не все вибухнуло. А навіщо їм потрібна була ця гірка? Я вимкнула ліхтарик, треба було заощаджувати, а мені треба було подумати. Панікувати не можна, тоді нічого не вигадаєш. Так мені колись сказав тато, коли ми на розкопках застрягли у печері. Тоді був він, а тепер я сама. Тепер тільки від мене залежить, виберуся чи ні, що я тут ніхто не знає. Вибух, вони мали чути. Я все-таки вирішила не чекати на своє звільнення, спробувати самій знайти вихід. Місце, де знаходилися ящики, було величезне. Треба ж таке вирити і зміцнити, мабуть, їм дуже треба було зберегти, це награбоване багатство.

Я почала копати з протилежного боку від вибуху. Рити було дуже тяжко. От якби була лопата, хоч би маленька. Ножом, хоч він і великий, копатимуся сто років. Я пішла подивитися, ще щось придатніше, для того, щоб копати. У ящику з посудом знайшла лопатку для торта та совок для сипучих. Ймовірно, це дуже дорогі речі, якщо вони тут, виберуся, розгляну, чим копала. Совком було легше копати, але це все одно, що копати дитячій лопаткою. Моя мета вибратися, я почала методично копати. Дуже довго копала, діаметром рівно стільки, щоб можна було хоч якось пролізти. Я почувала себе Графом Монтекристо. Хотілося пити, про це забороняла собі думати. Продовжувала копати і думати, що дуже скоро виберуся. Добре що земля була не дуже тверда, напевно в ній було більше писку. А ось дихати було тяжко, про це не думати, казала собі. Коли втомлювалася, просто лягала та відпочивала. Про те, щоб повзти назад, і там відпочити, і мови не може бути. Вперед і тільки вперед. І ось здається потрапила комусь у нору. Це було заглиблення, в яке я поміщалася, якщо скластися калачиком. А головне, у ньому було два яблука. Я відкусила шматок і повільно розжовувала ковтаючи сік, у роті так було сухо, що проковтнути, та ще й у такій позі було складно. Дякую тобі звірятко за яблучка. Далі йшов хід у діаметрі сантиметрів двадцять, мені було легше, його треба було лише збільшувати. Після відпочинку, з ентузіазмом рушила далі. Просувалась трохи швидше, про те, хто господар цієї нори я не думала. І ось знову стрімголов лечу кудись униз, здається зупинилася. Дуже боляче стало обличчю, я притулила зворотний бік руки до щоки, здається рана, на руці була кров і дуже пекло обличчя. Я подивилася на гору, звідки скотилася. Ого, це все одно, що з п'ятого поверху. Недалеко була річка, я спробувала підвестися, не вийшло. Я лежала і плакала, сама не розуміючи від чого, від радості, що вибралася, або від того, що хочу, але не можу піднятися і дуже боляче. Потім в очах стало темнити. І ось, крізь затуманений стан почула голоси.