Глава 21.

Я їхала до тата, і згадувала, коли вчилася, а він їхав в експедицію, завжди нудьгувала. А потім колись старша стала, примудрялася їздити з ним не на півроку, але хоч на пару тижнів. Навчалася у школі чудово, тому на мою відсутність дивилися крізь пальці.

Ми знову їхали на розкопки, цього разу біля кургану, там має бути стародавнє поселення. Поїздка була до іншої області. Коли приїхали на місце, то всі вже були в зборі. Зупинилися ми у невеликому готельному комплексі. Від нього до місця розкопок йти півгодини. Група в нас була із двадцяти чоловік. По три чоловіка ночуватимуть у наметі, біля розкопок, щоб охороняти обладнання, яке зараз несли.

Коли почали підходити до місця розкопок, на нас чекав жах. Чорні копачі побували тут. Курган був варварсько розкопаний. Причому це було зроблено нещодавно, імовірніше вчора чи позавчора. Експедицію було затверджено тиждень тому. Значить, хтось дізнався про те, що це все-таки курган. Усі були засмучені. По-перше, курган розкопують за правилами, роблять поступове поглиблення, знімаю шар за шаром і таке інше. Сам курган потім лишається. А вони просто екскаватором розкопали частину кургану.

- Мабуть, усе цінне, що було, забрали, а все інше варварськи знищено, - сказав тато.

- Я ось думаю, хто їм сказав про цей курган? Довгий час вважалося, що це насип. І лише наше ретельне обстеження показало, що це курган, – сказав Єгорович .

- Я не думаю, що це хтось із нашої команди, - сказав тато.

- Треба викликати поліцію, - запропонувала я.

- Потрібно, але тоді нам заборонять працювати. Охороняти його ніхто не буде, а всі кому не ліньки полізуть сюди. Давайте зробимо зйомку і будемо працювати, - сказав Єгорович .

Спочатку проводили зйомку, потім встановлювали намет, тато та Єгорич та пару хлопців археологів оглядали де краще приступити до наших розкопок. Потім потихеньку переглядаючи розкопану землю, почали працювати довкола розкопаного кургану.

Я вирішила обійти весь курган, він був дуже великий. З південного боку його майже не зачепили, мабуть, щось знайшли, і тут не стали копати. Обійшовши весь, сказала про це татові. Ми пішли подивитися.

- Можливо ти маєш рацію.

- Я тут попрацювала б. Це так цікаво поступово добиратися, а не варварською копати.

- Треба спочатку навести порядок, - сказав тато.

Якщо така справа, вирішили залишити на ніч п'ять чоловік. Ніч минула спокійно. За день ми відносно вирівняли місцевість на кургані. У місці де глибоко копнув екскаватор, вирішили впроваджувати вглиб, раз курган розкопаний. Потім, коли у всьому розібралися, тато зателефонував до інституту, повідомив про розграбований курган.

Усі взяли собі дільницею і стали розкопували. Я ходила по краю не розкопаного кургану і дивилася в бік лісу. Ліс був десь, за кілометр від нас. Я звернула увагу, що частина дерева ростуть на пагорбі.

- Тату, дивися, - я показала рукою -. А раптом і той горб, теж курган?

- Малуватий.

- Я піду, подивлюсь?

- Добре. Лише обережно.

Я взяла лопату і пішла. Раз п'ять копнувши, лопата по звуку потрапила на камінь. Мене взяв інтерес, я почала копати далі. Лопата весь час потрапляла у щось тверде, мабуть камінь. І ось нарешті, я виявила, залізні двері. Це точно не курган. А по карті, яка у нас, у найближчій окрузі немає жодних комунікацій. Добре відчистивши двері від землі, я почала розглядати. Можна було подумати, що це землянка, але вхід до неї був не на рівні землі, двері були під нахилом. Я вирішила не заважати працювати їм, а сама відчинити ці двері. Для цього почала розбивати замок, він дуже важко подавався. Мені довелося повернутись, щоб взяти молоток. Кожен був зайнятий справою, тож я мовчки пішла. За допомогою молотка я зірвала замок. Почувалася першовідкривачем. Озирнувшись у бік лісу, відчувши чийсь погляд. Нікого не побачивши, відчинила двері і виявилося, що тепер треба йти за ліхтариком. Довелося йти, і чому відразу не подумала взяти. На цей раз мене гукнув тато.

- Куди ти весь час мотаєшся?

- Тату, я тобі потім розповім, - і пішла у бік моїх розкопок.

Перш ніж увійти, оглянула всередині, підсвітивши ліхтарем. Там були ще одні двері, я зайшла. Але ці двері відчинити було складніше. Потім мене хтось схопив с задки.

- Хто тебе послав?

- Ніхто.

– Як ти знайшла?

- Випадково. А що тут?

- Не твоя справа.

Я страшенно не люблю, коли зі мною так розмовляють. До того ж, якби відповів і не стояв за спиною, я пішла б. А тепер мене взяв інтерес, що тут.

- Гаразд, не моя справа, значить ухожу.

- Потрібно все закидати землею.

- Не зараз. Мені треба повернутись, щоб не прийшли за мною.

- Запам'ятай, якщо хоч слово комусь скажеш про ці двері, або сюди когось приведеш, усіх уб'ють.

Значить, він не один. Якщо скажу татові, він точно піде сюди. Якщо не повернуся, мене почнуть шукати і вони всіх уб'ють. Прямо як у жахливій казці. Тільки мій принц далеко, і не знає, що я знову, здається, потрапила в неприємність. Те, що я сказала, по мене можуть прийти, цим тільки відтягую час. Сказати про свою знахідку не можу нікому, сама придумати, що робити, не можу. У мене ніби мізки переклинило. Я пішла до своїх, сподіваючись що не будить все-таки придумати. Тільки-но пройшла пару кроків почула за спиною.