Глава 15.

Гостей було зо двісті, зазначали в заміському ресторані. Я намагалася виглядати щасливою, всім усміхалась, а душа вигоріла від ненависті. Я не допущу, щоб він до мене торкнувся. Але це сталося увечері. Ми зайшли у кімнату, він взяв мене за плечі, поцілував у шию, я сіпнулася, він почав роздягати.

-Не треба.

- Я мріяв зняти з тебе весільну сукню. Моя Софія.

Я відсторонила його руки, швидко зняла з себе сукню, і кинула в нього. Та лягла у ліжко.

-Ну ладно.

Він став навпроти мене і почав повільно роздягатися. Я відвернулась.

-В тебе нема бажання побачити, як я тобою збуджений?

- У мене взагалі нема бажання бути з тобою.

- Я можу сказати, щоб привели Влада.

- Ти збоченець. Починай, бери мене з силою.

- Ні, ми будемо кохатись и отримувати насолоду разом. Або Вадим...

Він був дуже ласкавий, ніжний, я ж була напружена, наче натягнута струна. Все моє тіло говорило, що не бувати цьому. Він був терплячим і уважним, я не здалася, мені просто довелося віддатися. Інакше він покарає Вадима, про це він завжди каже. І навіть зараз шепнув на вухо. Якщо йому подобається, нехай живе з холодною жінкою. Зранку він сказав.

- Якщо хочеш, щоб твій Вадим був холодний, продовжуй так само.

- Я не можу так одразу все забути.

- Добре, я почекаю.

- Коли ти його відпустиш?

– Коли народиш.

Моя душа цієї миті плакала і кричала, ні, ні, ніколи.

Він мені показував Вадима раз на тиждень. А коли я не витримувала пестощів Руслана, мені показували побитим Вадима. Мені було боляче бачити Вадима, я розуміла що він відчуває в такі мити нашій зустрічі. Так минуло два місяці. Я більше не могла терпіти те що  відбувається. І ось у мене з'явилася думка, як усе закінчити. Я напилася пігулок, мені так було добре, йти туди, де немає Руслана. Я чула, як Руслан кричав, що я наробила. Потім мені щось робили, мені було все одно. Коли розплющила очі, переді мною сидів побитий Вадим.

- Це ти винна, - сказав Руслан.

Коли пришла до тями, в палаті нікого не було, я могла спокійно наревітися. Лиходійка доля, чому ти так зі мною обходишся? За що мені це все? Що я тобі зробила? Цими та іншими питаннями я лише зводила себе. А виходу не було.

Коли виписали, Руслан прийшов, взяв мене на руки.

- Відпусти мене. Я сама можу йти.

- Я радий, що ти жива. Більше так не роби. Я хвилювався. Я не можу тебе втратити, ти моє життя, моє справжнє кохання.

- Руслане, прошу тебе, дай дві хвилини поговорити з Вадимом, я прощаюся з ним і буду твоя.

- Я подумаю. Ти зовсім втратила голову і забула, що у твого батька завтра операція.

- Так, я забула. Він вже в Німеччині?

- Так. Я сказав, що ти застудилася і тебе до нього не пустили, щоб ти його не заразила, і що ти пізніше йому подзвониш.

- Дякую Руслане.

- Гаразд, завтра побачиш Вадима. Відпочивай, я піду.

Він пішов, мабуть сьогодні пропаде дівчинка, і це через мене.

 Як я забула про операцію. Я так була зациклена на собі. Адже ж бувають сім’ї, живуть заради дітей чи з інших обставин, без кохання. Значить і я повинна жити без кохання, заради тата та Вадима. Наступного дня прийшов Руслан, сказав ходімо. Ми прийшли до його кабінету, там сидів Вадим.

– У вас три хвилини. Ось пісочний годинник.

Всі вийшли, я підійшла, сіла на стільці навпроти Вадима. У його погляді було страждання не від болю який йому завдали нещодавно, а від безвиході.

- Пробач, - сказала я.

- Пробач, - сказав Вадим.

Ми не могли говорити в слух, про те, про що хотіли, говорили наші очі. Мені хотілося обійняти Вадима, але ж за цим буде покарання. Залишилися останні піщинки. Вадим підвівся, взяв мене за руку, я встала, він мене обійняв, сказав люблю. Зайшов Руслан.

- Яке покарання вигадати, за те, що ти обійняв мою дружину.

- Мені байдуже, можеш убити, - сказав Вадим.

- Якщо ти справді мене любиш, доведи, не чіпай його, а краще відпусти.

- Не зараз, ти знаєш коли це станеться.

Я була рада цим трьом хвилинам, які згадуватиму. Тепер я бачитиму перед собою погляд Вадима, а не Руслана.

За два тижні приїхав тато. Після операції йому треба було пройти реабілітацію. Він її проходив у тій самій лікарні, де лежав до цього. Я прийшла його провідати і побачила в палаті кілька людей, серед них Марина і Костя. Костя був у окулярах та медичній шапочці, я навіть одразу його не впізнала.

- Ви донька, нашого Павла Дмитрича ? Я така рада, що він видужав, - Марина стала мене обіймати, і тихо сказала – держись, ми поки що нічого не можемо зробити.

Держись, я вже більше не можу. Я хочу його вбити. Я не навиджу своє тіло, яке придає мене. Потім Костя, взяв мою руку, я відчула щось типу капсули. Я глянула на нього і віддала назад. Майже одними губами сказала: «Вадим живий». Костя кивнув головою. Ну ось, нас знайшли, і тепер треба чекати слушного моменту для нашого звільнення.