Глава 12.

У ганчірці було загорнуто браслет і каблучку.

– А де саме ви знайшли?

- А ось там під кущем, можу показати.

- Костю, цих речей на знімках немає. Тато їх не міг приховати.

- Отже, мені треба поговорити з тим, хто приніс заяву про зникнення твого батька. Я поїду, ти справді збираєшся все тут у ручну перекопати?

– Так археологи все вручну і копають. Якщо можна, то я покопала б. Може, що незначне знайшла б, уламки чого. Коли копаємо, ми зазвичай на місці знахідок уламки залишаємо, щоб потім зняти повну картину знахідок. Ніколи такого не було, як сталося зараз. Кость, кому належить машина, ще не відомо?

- Ще не дзвонили. Коротше, поїду, треба викликати працівників інституту, поговорити, дізнатися про ці розкопки.

Костя поїхав зі всією своєю командою, залишивши одну людину. Вадим залишився зі мною.

- Ну, командуй, що робити?

- Треба знайти те, що залишилося, можливо залишки глиняних виробів. Я не думаю, що тут лишилися золоті вироби. Я хочу зрозуміти, навіщо все зрівняли. У цьому має бути якась причина. Якщо треба, зніматиму весь шар, поки не дістануся до того місця, де копав тато.

- Це ж гігантська робота, - глянув сумним поглядом Вадим.

- І копітка робота. Ходімо, поп'ємо кави та до роботи.

Ми повернулися до будинку де зупинився тато, я знайшла Вадиму деякий інструмент, яким можна спочатку працювати, це була невелика лопата та волотко металеве. І ми пішли працювати. І буквально через десять хвилин натрапила на кістки.

- Вадиме, це ж людські кістки.

- Ось не вигадуй.

- А я кажу, що людські, - я копнула далі. - А тепер що скажеш? Я дзвоню Кості. Алло! Костю, ти де? Ага. Повертайтесь, ми знайшли людські останки. Впевнена. Чекаємо. Ну ось, був уже майже на півдорозі і тепер повертаються. Сказав, нічого не чіпати.

- Значить, тут було бандитське поховання. Незрозуміло, чому так далеко від великих городів. Возити аж сюди!

- Ось якраз усе й зрозуміло, хто тут здогадається шукати. Цікаво інше, як вони довідалися, що тут почали працювати археологи?

- Ймовірно, приїхали з черговим трупом, а тут таке. Чому твій батько не повідомив про таку жахливу знахідку?

– А пам'ятаєш, Надія казала, що він ходив без настрою. Ймовірно знайшов, і, можливо, просто не встиг повідомити. Усе дізнаємось коли його знайдуть. Як би тільки з ним і іншими було все гаразд.

- Ходімо від сюди, сядемо біля того будинку, від туди все проглядається.

- Далеко. Може, тут залишимося.

- Жахливе місце.

- Згодна. Одна справа шукати і дізнаватися, що було в п'ятому столітті до нашої ери, а інше, знаходити те, що ми знайшли. А ось і Костя з командою, щось дуже швидко приїхали.

– Це не та машина, це не вони.

Машини зупинилися, вийшов громила, схопив мене і поволок у машину. Я бачила, як Вадим кинувся мене відбивати, але два інші почали його бити. Від'їжджаючи, бачила, як він скрючений лежав на землі. Я плакала, кричала, щоб мене відпустили.

- Замовкни, просто замовкни. Скоро все дізнаєшся.

- Я вже все дізналася, могли б не мучитися, а там закопати.

- Які дурні ці дівки, і навіть найрозумніші і теж дурні. Або мовчиш, або зниму шкарпетку свою і у рота тобі засуну.

Я замовкла, все одно це нічого не дасть. Зате незабаром побачу тата. Та й Костя скоро наздожене нас, ось тоді я йому засуну його смердючу шкарпетку в його смердючий рот. На очі мені одягли чорну пов'язку. Їхали ми дуже довго, Костя нас так і не наздогнав. Пов'язку зняли тільки тоді, коли привели мене до будинку.

- Привіт Софія! Ти стала ще красивіше.

- Ти! – це був мій жах.

– Ось і зустрілися. Я дуже радий зустрічі. Ти навіть не уявляєш, як я радий.

- Значить, тата ти викрав. Сволота.

– Не викрав, а врятував. Він, коли мене побачив, йому стало погано, я його забрав, щоб покласти до лікарні. Зараз з ним все гаразд і ти можеш його відвідати.

– Я хочу до нього.

- Поїхали.

Він підійшов, взяв мене за талію. Мені неприємний був його дотик, я відкинула його   руку. Далі ми йшли мовчки. Поки ми їхали, я відчувала, що він дивиться на мене і мене це дратувало. Ми приїхали до лікарні.

- Тато! Що з тобою?

- Все добре, - він глянув мені за спину.

- Осипов, вийди.

- Добре, тільки можна було б, як колись на ім'я, і не так грубо, - він вийшов.

- Розповідай, як ти, і що сталося?

- Як ти опинилася тут?

- Спершу ти розповідай, а потім я.

- Нагнися, - я нахилилася. – Я думаю, що нас слухають.

- Можливо. І все-таки, розкажи без подробиць.