Глава 4.

- Тоді, коли вона мені все розповість про картини. Повірте, я не вбивця, але я завжди домагаюся свого. І ви, все-таки віддасте мені, частину свого бізнесу. І вам краще мовчати, про те, що з вами відбулось.

- Час покаже.

- Сподіваюся, ви зрозуміли, що в поліцію повідомляти марно, - звернувся до Вадима.

- Розберемося, - він пішов.

- Ну ось, я відпустив його, тепер ваша черга виконати обіцяне.

- Я виконаю, не переживайте. Але для початку, може чашку кави запропонуєте?

- Безумовно, ходімо.

Мені треба було потягнути час, хоча б півгодини. Тому каву я пила довго.

– Ви тягнете час.

- У вас дуже смачна індійська кава.

- Ви вгадали, це справді індійська. А тепер про картини.

– «Золота осінь» – це копія.

- Помиляєтесь. Даремно я пішов у вас на поводу і відпустив Вадима.

– Я реставратор. Мені запропонували заробити, якщо зроблю копію під оригінал. І це було кілька місяців тому. Щоправда сказали, що це для музею потрібна копія.

Він замислився. Підвівся, підійшов до картини, потім чухаючи підборіддя почав ходити по кімнаті.

- А чому ви не ховаєте надійніше крадені картини?

- Я ще не встиг, - задумливо сказав він. - Що ви сказали? -злякано запитав-. Я не маю крадених картин, це все копії.

- Ви мене не обдурите.

У цей момент я почула, як під'їхала машина, схоже, що не одна. Значить, Вадим зробив, як я сказала. Я подивилася на годинник, минуло лише півгодини. Якось вони швидко приїхали. До кімнати зайшли зовсім не ті, на кого я очікувала.

- А тепер милочка, ми поїдемо в інше місце. Ви що думали, я не розкусив ваш підступний план. Хлопці, швидше завантажуйте картини і акуратно.

Я дивилася на годинник і молилася, щоб Вадим додзвонився до Маринки. Вона одразу підніме всіх на ноги. Минуло сорок хвилин, я чекала на них з хвилини на хвилину. Невже Вадим просто втік і не зв'язався з Маринкою, а мені він здався порядним. Мені здалось, шо я навіть в нього закохалась. Він красень, і голос такий приємний.

Навіщо я цьому типу почала говорити про картини. Хай би не знав, що в нього не оригінали, я потім повідомила б куди треба, що в нього крадена картина. Дурна я курка. До мене підійшов цей неприємний тип, узяв під руку і повів. Я хотіла вирватися, але довкола були його люди. Він повів мене до машини, сів зі мною на заднє сидіння.

- Напевно, шкодуєте, що ваш план не спрацював? Даремно пожертвували собою.

- Марних жертв не буває.

- Ви оптимістка.

- Ви навіть не уявляєте яка, і скоро я вас як та піранья зжеру. Тож бійтеся.

- Дуже страшно, - сміючись, сказав він.

Марина стояла біля генія геолокації і думала, що тепер робити далі, раз телефон Соні не перебуває в сеті. У цей момент її мобилка зателефонувала, номер був невідомий.

- Алло! Марино, це ви?

- Так.

- Вам терміново треба приїхати на адресу, яку я вам скинув. Я поїду з вами, тільки подзвоню своїм хлопцям. Там Соня, її треба рятувати.

- Я нічого не розумію.

- Її треба звільнити, подробиці я потім розповім. Зволікати не можна. Вона сказала, ви піднімете всю поліцію на ноги, я сумніваюся в їхній активності, тому нам треба самим діяти, все до зустрічі.

- Хто дзвонив?

– Я ще не зрозуміла. Ось дивись, це адреса, де Соня, а він нас чекатиме тут. Він поїде туди. Я нічого не розумію. Хто він? Коротше, поїхали, чи ти не можеш діяти без офіційної заяви.

- Поїхали. Чому ти така кусюча, - посміхаючись, сказав Костя.

Вони під'їхали до дороги, яка веде за місто. На узбіччі стояв позашляховик, вони стали за ним. З джипа вийшов симпатичний, високий темноволосий чоловік. Марина теж вийшла з машини.

– Ви Марина!

- Так. А ви ймовірно той труп, через який Соня потрапила в історію.

- Ну можна й так сказати. А ви з ким?

– Він мент. Знайомитись будете потім.

- Гаразд, поїхали.

- Ось бачиш капітан, і труп з'явився, а ти мені не вірив.

- Тільки труп, живіший за всіх живих. А твоєї подружки немає, і це мене хвилює.

- Ух ти, капітан хвилюватися вміє.

- Вміє, бо знаю, до чого приводить те, коли одного заручника випускають. Ймовірно, треба підключати поліцію офіційно. Твій труп зі своїми помічниками може бути не керованим.

- Ага, вони, як завжди, включать сирену, попереджаючи, ми скоро будемо. Давай самі, - Марина глянула на нього невпевненим поглядом, чи погодиться він.

- Гаразд, кого я слухаю, - але ці очі-. Був майором, став капітаном, тепер буду лейтенантом, а що, той самий поступ у званні, тільки у зворотний бік. А може взагалі виженуть. Марино, я дуже прошу, тільки не лізь уперед.