Глава 9. Нові погрози.

Глибина лісу — ніч.

Темрява ставала все густішою, наче сам ліс поглинав кожен промінь світла. Повітря було насичене таємничістю, і навіть звуки, які раніше здавалися звичними, тепер звучали як невідомі шепоти, що надходять з усіх боків. Листя шелестіло, але так, ніби це не було просто вітерцем. Тіні між деревами начебто стали глибшими, і кожен крок діти робили обережно, як на краю прірви.

Артем (дивлячись в темряву):
— Здається, хтось спостерігає за нами...

Його голос був напружений, ніби відчував щось, чого не міг пояснити. Діти зупинились і прислухалися. Ліс, здавалося, був живим — але не в тому сенсі, як вони звикли. Тут не було звичних звуків ночі. Тепер усе здавалося загрозливим, навіть найменші дерева виглядали ворожо.

Соня (тихо, з побоюванням, підходячи ближче до Максима):
— Я також це відчуваю... Наче хтось стежить.

І ось, на самому краю їхнього поля зору, з’явилася темна постать. Спершу це був лише силует, розмитий у глибокій темряві. Але з кожним кроком вона ставала все чіткішою. Постать була висока, з капюшоном, що приховував обличчя. Його рухи були спокійними і впевненими, але щось у цьому спокої було страшним. Вся фігура була занурена в тінь, але її присутність була такою, що здавалось, сама темрява відступала перед ним.

Кроки цієї темної постаті були нечутні, але від них ставало холодно, ніби ліс стискався навколо. Він повільно наближався, і, хоча нічого не було сказано, було очевидно, що його наміри не були мирними.

Максим (зупиняється, ховаючи Соню за собою, з різким голосом, сповненим рішучості):
— Хто ти? Що тобі від нас потрібно?

Темна постать мовчала, а потім, коли до групи залишалося лише кілька кроків, він нарешті розплющив рот. Голос його був глухий, зловісний, з якимось холодним і байдужим відтінком, наче він був більше частиною лісу, ніж людиною.

Темна фігура (з усмішкою, яка була більше схожа на сміх без емоцій, із глибокою іронією):
— Мене не цікавите ви всі. Мені потрібна вона. — і він вказує на Соню, голос його стає ще більш зловісним. — Ти... Ти — ключ до всього цього. Якщо ти зникнеш, випробування закінчаться. Ліс звільниться.

Соня (відступаючи назад, її голос здригається від страху):
— Чому я? Чому саме я?

Вона відчувала, як її серце б’ється швидше. Її дихання стало важким. Всі погляди були спрямовані на неї. Це було відчуття не тільки страху, але й незрозумілого тяжіння. Ліс, здається, знав її. І ця постать, що стояла перед ними, теж знала більше, ніж можна було зрозуміти.

Темна фігура (шиплячи, його голос став ще темнішим, ніби цей ліс з кожним словом ставав холоднішим):
— Тому що ти — частина цього лісу. І якщо тебе не буде, все це припиниться. Ліс звільниться від вас, від всього, чого він боїться... і від того, що ти зберігаєш.

Максим (ставши перед Сонею, його голос твердий, без страху):
— Ти не торкнешся її. Не чекай на це.

Максим, не вагаючись, стає на захист Соні, його плечі розправлені, а погляд впертий і рішучий. Він розумів, що це не просто спроба злякати їх. Це було щось глибше, щось темне і древнє. І його серце билося швидше від усвідомлення того, що вони були на межі чогось страшного.

Темна постать повільно підняла одну руку, і в її руці з’явилася зброя — темний лук, виготовлений з металу, що не блищав навіть під слабким місячним світлом. Лезо стріли було зазубрене, чорне, і здавалося, ніби воно поглинає світло навколо.

Він націлив її прямо на Соню, і кожен зітхнув, відчувши, як важчає повітря. Між ними стояла ця небезпека, і кожен рух був ключовим. Ліс ніби чекав на цей момент.

Максим (гнівно, але рішучо):
— Я не дам їй постраждати!

Діти не рухалися, замираючи в тиші, і тільки зловісний шепіт вітру звучав у їхніх вухах, немов погроза. У цей момент здавалось, що весь ліс дихає разом з темною фігурою, і навіть дерева мовчки спостерігають за тим, як зміниться цей момент.