Глава 8. Рішення Максима.

Лісовий Страж — ніч.

Темрява навколо була майже непроникною, але в середині її височіла постать, яка стала на шляху дітей. Його силует був величезним, темним і потужним, як сама ніч. Його очі сяяли червоним, мов вогонь, а груди здіймались, віддаючи відчуття незрівнянної сили. Він був мовчазним, але кожен його рух здавався продуманим і невідворотним. Лісовий Страж стояв перед ними, здавалося, не рухаючись, але його присутність була важкою і загрозливою.

Максим (рішуче, підходячи до Лісового Стража, не відводячи погляду):
— Ми всі пройдемо. Я не залишу нікого.

Його голос був твердим, сповненим рішучості, хоча всередині він відчував важку тривогу. Страж мовчки дивився на Максима, його очі, здається, пронизували його наскрізь, ніби він бачив кожну думку і сумнів.

Лісовий Страж злегка посміхнувся, хоча в його обличчі не було жодної радості, лише спокій. Він повільно кивнув, і його голос прозвучав глибоко і могутньо, як грім, що відлунює через ліс.

Лісовий Страж (з повільною посмішкою):
— Це було правильне рішення. Твоя справжня сила не в фізичній силі, а в тому, щоб захищати тих, хто тобі дорогий. Ти обрав шлях не як сильний, а як лідер. І саме це буде твоєю силою.

Соня (пошепки, вражено):
— Він нас відпустив?

Соня не могла повірити в те, що сталося. Здавалося, ще хвилину тому цей Лісовий Страж був готовий зупинити їх, але тепер він просто стояв і мовчав, даючи їм шлях.

Катя (хапаючи Максима за руку, її голос переривається від вдячності і хвилювання):
— Дякую, Макс... Ти не дав нам здатися.

Максим дивився на своїх друзів. Він розумів, що те, що тільки що сталося, було більше ніж просто фізична сила або рішучість. Це було про довіру, про взаємопідтримку. Він відчував, як відповідальність за них усіх ставала важчою, але водночас і більш значущою.

Лісовий Страж тихо мовив.

Лісовий Страж (тихо, але з певною загадковістю, його погляд холодний і проникливий):
— Але пам'ятайте, попереду на вас чекають ще випробування, і не всі пройдуть їх так легко…

Його слова заповнили простір, і хоч вони не звучали погрожуючи, у них була темна обіцянка. Чи зможуть діти пройти ті випробування? І чи будуть вони готові до того, що на них чекає далі? Це питання залишалося без відповіді, але воно вже стало важким тягарем у серцях дітей.

Лісова галявина — ніч.

Лісовий Страж розчинився в темряві, його постать поступово зникла, мов тінь, що тане в сутінках. Тепер перед дітьми відкрилася нова частина лісу. Це була галявина, покрита м’якою травою, що виблискувала від нічного туману. Листя дерев повільно шелестіло, і здавалось, що сам ліс здригнувся від того, що сталося. Він знову став таким, яким був — величезним, загадковим, але вже не таким ворожим, як до цього.

Діти відчували втому, їхні ноги важко тягнулися вперед. Вони були втомлені не лише фізично, але й морально. Кожен з них пережив свій страх, свою біль і хвилювання. Але зараз вони знали, що пройшли випробування. Вони зрозуміли, що сила не завжди в тому, щоб бути найсильнішим, а в тому, щоб бути готовим підтримати один одного.

Максим (тихо, звертаючись до решти):
— Всі разом, не відставайте. Тільки так ми зможемо пройти.

Соня (дихаючи глибоко, відчула, як її серце заспокоюється):
— Ми разом. І це головне.

Катя (слабко усміхається, все ще не віриючи в те, що сталося):
— Справжня сила не в тому, щоб бігти попереду... а в тому, щоб йти разом.

І хоча вони всі були виснажені, їхні серця були набагато сильніші. Вони почали рухатися вперед, ступаючи по м’якій траві, залишаючи за собою ті темні тіні, які могли б їх зупинити.

Ліс відкривав перед ними нові шляхи, нові виклики, але діти вже більше не боялися. Вони йшли не поодинці, а разом. І це було найважливішим уроком, який їм довелося навчитися.

Ніч продовжувала поглинати ліс, але всередині їхніх сердець світилося нове розуміння: попереду їх чекає ще багато випробувань, але якщо вони будуть триматися разом, вони пройдуть через усе.