Глава 7. Важкий вибір.

Максим стояв перед Лісовим Стражем, і кожен подих здавався йому важким, як у тих миттєвостях, коли час, здається, зупиняється. Він озирнувся на Соню та Катю, відчуваючи, як на його плечі лягає тяжкість відповідальності. Це не було просто ще одним випробуванням лісу, це була реальна небезпека, і від його рішення залежало їхнє майбутнє. Його серце билося швидше, відчуваючи, як поступово охоплює його тривога.

Катя стояла трохи осторонь, її обличчя було розпливчастим від сліз, очі запалені від безсилля і страху. Вона дивилася на Максима, ніби в його погляді намагалася знайти якусь підтримку, надію, що він знайде спосіб вибратись з цього безвихідного положення.

Катя (через сльози, голос її тремтів від болю):
— Макс… будь ласка, не залишай мене… Я боюся… Не можу тут бути одна…

Її голос був майже не чутний, але слова пронизали повітря, залишаючи невидимий слід на серці Максима. Йому було важко дивитись на її тривогу. Катя була його сестрою, і він не міг уявити, як залишити її позаду, в такому страшному, чужому світі.

Але навіть попри цей біль, Максим не міг ігнорувати ще одну людину. Соня стояла поруч, її обличчя теж було вражене страхом, але в її очах горіло щось інше — рішучість. Вона була готова боротися, і хоча вона теж не могла повністю приховати свою знервованість, вона чітко висловила свою думку.

Соня (її голос тремтів, але слова були рішучими):
— Ми не можемо залишати когось! Ми всі повинні пройти через це разом! Якщо хтось із нас відмовиться, ми всі загинемо. Це… це не той шлях!

Максим поглянув на неї. Її слова вдарили точно в серце, як холодний струм. Він знав, що вона має рацію. Ліс — це не місце для розділення. Вони повинні рухатися разом. Але це був величезний ризик.

Страж стояв нерухомо, як кам’яна статуя, не виказуючи жодних емоцій. Його зелені очі мерехтіли, і він дивився на дітей мовчки, ніби даючи їм час на роздуми, хоча насправді він вже знав, яке рішення вони приймуть. Він не спішив, даючи їм змогу відчути усю вагу того, що було на кону.

Максим (глибоко вдихнувши, намагаючись зібрати всі сили і прийняти правильне рішення):
— Ми не можемо вибирати, кого залишити. Ми всі — команда. Якщо хтось один впаде, ми впадемо разом. Якщо хтось залишиться позаду, ми всі опинимося в темряві цього лісу. Ми всі пройдемо через це. Ми не залишимо нікого.

Його слова вивірені, чіткі, і вони звучали як вирок. Він поглянув на Катю, його обличчя було наповнене співчуттям, але й рішучістю. Катя, почувши його слова, поклала руку на груди, наче хоче відчути тепло його підтримки.

Соня кивнула, хоча її серце теж було важким. Вона була рада, що Максим не піддався на провокацію лісу, не вибрав кого залишити, бо це означало б зрадити самих себе. Вона встала трохи вище, її спина прямувала, а в очах з’явилася рішучість.

Лісовий Страж, стоячи на місці, уважно спостерігав за кожним їхнім рухом. Його голос, коли він заговорив, був важким і мовчазним, мов сама земля проговорювала через нього.

Лісовий Страж (тихо, але з серйозністю, що важила більше за саму темряву):
— Це буде ваше випробування.

Ті слова залишились у повітрі, відлунюючи в лісі, немов ехо з минулого, з великої давнини. Всі відчули, як це змінює атмосферу навколо них. Щось було готове розпочатися. Ліс тепер став ще темнішим, ніби сам по собі відповідав на їхнє рішення. Випробування ще не закінчилося.

Максим, не зважаючи на страх, що стискав його серце, звернувся до своїх друзів і сестри:

Максим (погляд твердий, але спокійний):
— Разом. Тільки так. Усе, що нам залишається, це пройти цей шлях і не дозволити лісу розділити нас.