Глава 6. Нове випробування - страх перед невідомим.

Випробування страху: Кожна дитина має зіткнутися зі своїм найбільшим страхом, щоб рухатися далі.

Глибина лісу - вечір.

Глибина лісу ставала все густішою, і кожен крок здавався важким, мов земля поглинала їх. Вечірній ліс виглядав зовсім по-іншому — не такий спокійний, як раніше, а з таємничим і лячним натяком на щось, що ось-ось може трапитися. Тіні дерев, що сягали до самісінького неба, створювали відчуття замкненого простору, а дивні сяйва на горизонті, схожі на мерехтливі вогні, притягували погляди дітей.

Максим, не в змозі витримати важку тишу, глибоко вдихнув холодне повітря, яке запахло свіжістю лісу й далеким дощем.

Максим (з полегшенням, дивлячись у темряву):
— Добре, що вони більше не можуть нас переслідувати. Мабуть, нарешті трохи спокою…

Соня йшла попереду, але, незважаючи на його слова, її погляд був затуманений якимось внутрішнім тривожним передчуттям. Вона відчувала, що це лише тимчасова пауза в цій нескінченній грі, яку вони ведуть із лісом.

Соня (задумливо, тихо):
— Це було випробування. Як і все у цьому лісі. Здається, що ліс нас перевіряє на кожному кроці… Щоб ми не забули: тут нічого не дається просто так.

Артем, намагаючись розвіяти невидиму загрозу в повітрі, злегка усміхнувся і кинув саркастичний погляд у бік Соні.

Артем (іронічно, намагаючись додати легкості):
— Випробовує на що? Як швидко ми можемо втекти? Схоже, ліс просто хоче нас втомити.

Соня оберталася і поглянула на нього, її очі були серйозними, а погляд глибокий, сповнений роздумів.

Соня:
— Не тільки втеча. Це більше, ніж просто уникати небезпек. Ліс... ліс хоче, щоб ми зіткнулися з чимось усередині нас. Щоб ми заглянули в темряву, яку носимо всередині, і вирішили, чи готові йти далі.

Максим, поки всі розмовляли, поглядав у бік мерехтливих вогнів, що відбивалися в далечині. Він відчував, як у його грудях щось здавлює серце, і, не в змозі впоратися з хвилюванням, запитав.

Максим (озираючись на сяйва вдалині, тривожно):
— Що це? Чи це і є наступне випробування?

Соня, не відводячи погляду від цих таємничих світел, зітхнула і повільно кивнула.

Соня:
— Так, думаю, це воно. Ліс приведе нас до того, з чим нам треба буде зіткнутися. Щоб рухатися далі, кожен з нас має пройти через це.

Катя, почувши ці слова, почала нервово озиратися навколо. Темрява ставала все густішою, і ліс здавався ще більш ворожим. В її очах з'явився вираз, що свідчив про її глибокий страх, який не можна було приховати.

Катя (злякано, шепочучи):
— Не хочу більше жодних випробувань… Я не можу більше...

Максим, помітивши її розгубленість, спробував заспокоїти, хоча й сам відчував невідомий холод, що повз по шкірі.

Максим (м'яко, намагаючись підтримати):
— Ми впораємося. Ми разом, і це допоможе. Тримайся, Катю, тільки треба йти вперед.

Діти тихо рухалися стежкою, що вела їх до сяйва. Ліс, ніби намагаючись забрати їх у свої нетрі, все більше ущільнювався, гілки дерев схрещувалися, як затискаючи їх з усіх боків. Тепер вони чули не лише тишу, а й гучні, важкі кроки, що відлунювали в глибині лісу, немов хтось величезний рухався їм назустріч. Кожен звук здавався оглушливим.

Артем, затримавши подих, шепотів.

Артем (тихо, насторожено):
— Що тепер? Це щось наближається… Це не просто звуки.

І ось раптом, перед ними з тіні величезних дерев, наче з-під землі, почала повільно з'являтися величезна істота. Вона була як частина лісу — її шкіра була вкритою старою корою, потрісканою від віку, а очі світлились тьмяним зеленим світлом, яке належало тільки цьому лісу. Її величезні лапи залишали глибокі відбитки на землі, і з кожним кроком земля під ногами дітей здавалась важчою.

Лісовий Страж (гримучим голосом, що лунав з усіх боків):
— Ви прибули до вибору. І тільки той, хто здолає власний страх, зможе пройти далі.

Максим, оглядаючи величезну істоту, схопився за канат, що він завжди носив із собою, наче це був єдиний спосіб не впасти в безодню.

Максим (з недовірою, озираючись на Стража):
— Який вибір? Що нам робити?

Лісовий Страж підняв одну з величезних лап і вказав на Соню і Катю.

Лісовий Страж (повторюючи голосно, наче застерігаючи їх):
— Один має залишитися. Один має пройти.

Він повторив це ще раз, і слова його відлунювали у лісі, немов це було не тільки питання, а й вирок.

Діти завмерли. Їхні серця застигли. Це було не просто випробування — це була боротьба з самим собою, з тим, що вони найгірше бояться. Тепер вони повинні були вибрати. Вибір, від якого залежало не лише їхнє майбутнє, але й їхні життя. Кожен із них відчував, що щось страшне зараз станеться, в них немає шляху назад.