Глава 5. Прорив через міст.

Катя, Соня та Максим йшли мостом, що височів над річкою, яка ревно шуміла внизу. Від містка віяв холодний вітер, а їхні кроки, здавалось, не мали кінця. Соня йшла злегка позаду, часто оглядаючись через плече, відчуваючи на собі незрозуміле тяжіння, ніби хтось невидимий стежив за ними. Фігури в тумані, які вони помітили на самому початку, наближались все швидше, і серце Соні билося швидше, кожен її крок здавався важким.

Соня (тремтячим голосом, ледве чутно):
— Ми не встигнемо…

Максим, що йшов попереду, зупинився на мить, та не обернувся. Він знервовано зтиснув губи і кинув погляд на міст, намагаючись оцінити ситуацію. Однак він вже знав, що зупинятися було небезпечно.

Максим (різко, твердо):
— Не зупиняйся, Соня!

Соня намагалася підняти темп, але ноги, здавалось, важчали з кожним кроком. Вона все більше зосереджувалася на фігурах, які тепер ставали чіткішими, і, здавалося, рухалися у їхньому напрямку. Очі Соні блискотіли від страху, її дихання ставало все важчим.

І ось, раптом одна з цих фігур, висока та темна, зробила крок на край містка. Канат, що тримав одну зі стійок, ослаб, і міст почав хитається, наче лист на вітрі. Діти не встигли навіть вжити заходів, як вони відчули, як зростає напруга в повітрі.

Катя (панічно, її голос вищав):
— Ми впадемо!

Максим миттєво зреагував, схопивши канат, який все ще тримав міст. Він міцно стиснув його, як рятівну мотузку, відчуваючи, як міст під його ногами гойдається, наче пірнаючи в безодню.

Максим (хапаючи канат міцніше, намагаючись заспокоїти всіх):
— Тримайтеся міцніше!

Міст, як живий, продовжував качатися, наче намагаючись скинути з себе цей тяжкий вантаж. Соня, з обличчям, повним страху, майже не могла повірити, що вони ще стоять. Її серце билося так сильно, що вона майже не чула кроків Каті та Максима.

Катя (перехоплюючи подих, відчайдушно оглядаючись):
— Ми не витримаємо, ми не можемо так і далі…

Максим змусив себе не звертати увагу на слова Каті. Він стиснув зуби, знову зібрав усі сили і підштовхнув Соню до себе. Вони продовжували йти, кожен їхній крок став важчим, але міст все ж залишався під ними, хоча і хитався, і здавалося, що це може бути останнім їхнім кроком на цій небезпечній конструкції.

Раптом, на самісінькому краю мосту, в останній момент, вони побачили, як фігури добираються до них. Вони підійшли так близько, що можна було розглянути їхні обличчя — холодні, безжальні, з порожніми очима.

І в ту ж мить, коли здавалось, що міст ось-ось лусне, діти, з усіх сил ривком, стрибнули через останній край і опинились на твердому березі.

Артем (з полегшенням, затихаючи від важкого дихання):
— Ми це зробили!

Катя (все ще тремтячи, тримаючись за Максима):
— Вони не зможуть піти за нами... не зможуть...

Але в той самий момент ззаду пролунав дивний тріск. Міст почав швидко зникати, немов його просто не існувало. Повітря враз стало густим і важким, а ліс навколо затих, залишаючи тільки їхні пульсуючі серця в тиші. Міст, який вони щойно перейшли, був уже тільки спогадом, а той самий туман, який їх переслідував, тепер поглинув усе навколо.

Катя озирнулася на місце, де ще недавно стояли на краю моста, і лише короткий погляд дав їй зрозуміти, що все сталося дуже швидко. Тепер лише тиша і відголоски їхніх кроків залишалися в цій загадковій частині лісу.