Глава 4. Невідомі постаті.

Глибина лісу — вечір.

Ліс навколо дітей став ще темнішим. Кожен крок, який вони робили, здавався загубленим у безкрайній тіні, що огортала їх. Відчуття страху і тиску ставало все сильнішим. Фігури, які з’явилися з туману, тепер були зовсім близько. Їхні рухи були плавними й невидимими, наче вони не були частиною цього світу, а просто тіні, що виповзли з глибини лісу. Вони не мали облич, лише силуети, що нагадували чорноти. Кроки — тихі, майже безшумні, але кожен їхній рух був чітким і невідворотним.

Максим (пошепки, намагаючись не видавати паніку):
— Нам треба рухатись, інакше вони нас наздоженуть.

Катя (тремтячим голосом, з панікою в очах):
— Але ж куди? Ми не знаємо, де вихід... Ти ж сам казав, що це — не просто ліс.

Артем (поглядом на стежку, намагаючись залишити спокій):
— Спокійно! Це просто якісь оптичні ілюзії або, може, туман. Ми йдемо прямо, і все буде добре!

Але раптово, немов підсилюючи кожну секунду їхнього страху, одна з фігур підняла руку і наблизилася до дерева, яке росло поруч із Артемом. Її рука торкнулася кори дерева — і все змінилося. Мить, і дерево стало темним, чорним, мов іржа. Листя почало повільно в’янути, і крізь нього пішла тріщина, що наче лунала в кожному з сердець дітей.

Соня (з жахом, її голос тремтить від страху):
— Вони... вони роблять це! Це не просто туман! Це... щось інше!

Усі разом відчули, як повітря навколо стало більш важким, холодним і неприязним. Ліс більше не виглядав природним. Він став небезпечним, живим і глузливим. Максим швидко стиснув кулаки.

Максим (рішуче, трохи підвищивши голос):
— Біжімо!

Діти почали бігти, намагаючись не озиратися. Стежка була вузькою, і кожен крок приносив нові виклики. Ліс усе більше поглинув їх, темніючи від кожного руху. Страх плівся навколо, а їхні серця відчували, як час стає ворогом.

І раптом вони натрапили на нову перешкоду — старий міст через яр. Він виглядав занедбаним і занепалим. Дошки були прогнилі, а канати, що підтримували міст, нагадували старі мотузки, готові ось-ось порватися.

Максим (оглядаючи міст, намагаючись оцінити ситуацію):
— Ми маємо перебратися на той бік. Тільки так ми зможемо врятуватися.

Катя (дивлячись на міст з жахом, її голос ледве чутний через страх):
— Він може не витримати нас усіх. Це дуже небезпечно...

Артем (відповідаючи впевнено, намагаючись взяти ініціативу на себе):
— Я перший. Якщо він витримає мене, решта зможе пройти.

Артем зробив кілька кроків уперед і, зібравши всю свою відвагу, ступив на міст. Він почав обережно рухатися, намагаючись зменшити вагу, аби не піддати місту надмірне навантаження. Кожен його крок лунав із тріском старих дощок, і міст почав під ним гойдатися, ніби готовий обрушитися.

Максим (підходячи до краю мосту, напружено спостерігаючи):
— Обережніше, Артеме! Не поспішай! Ми не знаємо, скільки у нас часу!

Артем не відповідав, але рухався далі. Крок за кроком він дістався до середини мосту. І раптом — тріщання. Один з канатів, що підтримували міст, різко послабився. Міст почав коливатися все сильніше, здається, що ось-ось він впаде.

З того боку, з темряви лісу, наближалися постаті. Їхня тиша була гнітючою, їхні кроки — завжди ближчими. Ніхто не знав, що чекає, але відчуття наближення чогось зловісного не давало спокою.

Максим (кричить, стискаючи кулаки):
— Давай швидше, Артеме!

Соня (нерішуче, голос повний тривоги):
— Що, якщо міст упаде? Що ми будемо робити?

Максим (рішуче):
— Ми не маємо вибору! Ми маємо пройти, інакше вони нас наздоженуть!

Артем робить останній крок, і, на диво, міст витримує. Він дістається до іншого кінця. Поглянувши назад, він вигукнув:

Артем (з полегшенням, але на його обличчі все ще читається страх):
— Давай, Катю! Швидше!

Катя (з тремтячими руками, голос сповнений відчаю):
— Я боюся... Міст... він дуже старий...

Максим (підходячи до неї, намагаючись заспокоїти):
— Я буду поряд з тобою. Ми впораємося. Тільки не зупиняйся.

Максим бере Катю за руку, допомагаючи їй зробити перший крок. Міст здається все більш нестабільним, кожен крок звучить дзвінким тріском, ніби він ось-ось розвалиться. У темряві знову чути хрускіт дерев, і з того боку мосту починають чорніти нові дерева. Одна з постатей тягне свої руки до мосту, і в ту ж мить дерева з іншого боку починають в’янути, перетворюючись на щось мертве й безжиттєве. Ліс наче помирав під впливом цих істот.

Максим (рішуче дивлячись на Катю):
— Ми скоро будемо на іншому боці. Давай, тримайся!

Катя робить крок за кроком, і вони разом продовжують рухатися через старий міст, в той час як з тіні знову лунають незрозумілі звуки. Ліс не здається таким, яким був на початку їхнього шляху. Тепер він був їхнім ворогом.