Глава 2. Лісові випробування починаються.

Ліс стає все густішим, і хоча ще день, світло поступово меркне. Тіні від величезних дерев стають довшими, а повітря прохолоднішим, немов час зупиняється. Листя на деревах рідше, але більше схоже на старі, покриті мохом пластини. З кожним кроком ліс виглядає все більше таємничо. Діти починають відчувати, що не просто гуляють у знайомому місці — все навколо змінюється, ніби вони потрапили в інший, незвичайний світ.

Соня, що йшла трохи позаду, обережно озирається, відчуваючи себе не так комфортно, як до цього.

Соня (обережно, майже шепоче):
— Дивно... Ми не йшли так далеко, але цей ліс зовсім інший… Дивіться, дерева, вони такі старі і великі. Він не схожий на звичайний ліс.

Артем, який йшов поруч з нею, сміється і махає рукою, намагаючись заспокоїти свою подругу.

Артем (з посмішкою, легковажно):
— Просто тобі страшно. Це ж звичайний ліс, що тут такого? Тут нема нічого дивного.

Але в наступну мить перед ними стежка раптово обривається. Земля наче розкривається, утворюючи глибокий яр, який нависає вперед, з темними і стрімкими схилами. 

Весь ліс тепер виглядає ще більш похмуро, а звуки стали глухими, немов відлуння якихось чужих кроків.

Катя, що йшла поруч з братом, схоплюється за його руку, коли поглядає в глибину яру.

Катя (злякано, голос майже тремтить):
— Максе, куди далі? Ми що, заблукали? Чому яр такий глибокий?

Максим зупиняється, теж уважно розглядаючи ландшафт. Його погляд не виказує паніки, але в середині він вже відчуває, що щось йде не так. Він дивиться в темряву яру, намагаючись зрозуміти, як далі рухатися.

Максим (зважено, після короткої паузи):
— Ми можемо його обійти. Ходімо краєм, не переживай.

Група, хоч і трохи нервуючи, слідує за ним. Вони починають рухатися вздовж обриву, намагаючись залишатися настільки близько до стежки, як можна. Та раптом стається щось дивне: все навколо затихає. Вітер, який раніше шелестів у верхівках дерев, стих, і навіть листя на землі завмерло. Тиша здається неприродньою, її ніби можна відчувати на дотик. Лише їхні власні кроки порушують цю непереможну мовчанку.

Соня озирається, її очі намагаються розрізнити будь-який рух, але ліс, здається, завмер, і все стає зловісно тихим. Раптом вона чує щось дивне. Тонкий шепіт, ледь чутний, але дуже чіткий, наче він лунає прямо з темряви яру.

Соня (стурбовано, шепоче):
— Ви це чуєте? Це.. це що? Шепіт?

Усі зупиняються. Вітер знову мовчить. І тоді, з глибини яру, з’являється шепіт. Спочатку він ледь чутний, але з кожною секундою стає все голоснішим, мов якась тінь намагається пробитися крізь дерева.

Шепіт (тихо, немов із глибини землі):
— Соня... Соня...

Соня завмирає, її серце починає калатати. Вона нервово поглядає у бік яру, її очі розширюються від страху, але вона не може відвести погляду від того темного розрізу в землі. Її груди стиснуті від напруги. Вона відчуває, як шепіт проникає у саму душу, хоча розуміє, що це неможливо.

Максим, помітивши, що Соня зблідла і зупинилася, кидає погляд на неї. Він підходить ближче, намагаючись підбадьорити.

Максим (рішуче, голосно):
— Це просто вітер! Ідемо далі, не звертайте уваги! Ми не заблукаємо.

Але саме в цей момент яруг різко розширюється, і стежка під ногами починає валитися. Спершу дрібні камені, потім більші шматки землі — все це починає обвалюватися в прірву. Ліс ніби знову змінюється, наче сам природний світ стає більш ворожим. Діти з криками розбігаються, намагаючись ухилитися від обвалу. Земля під ногами хитка, і все довкола здається, що рухається.

Катя, тремтячи від страху, намагається схопити руку брата, а Артем рвучко кидається вбік, навіть не знаючи, куди бігти. Соня на кілька секунд завмирає, її очі широко відкриті, а в голові лунають лише одні думки — треба вийти звідси. Шепіт знову чути, але він тепер вже не лунає з яру — ніби сам ліс шепоче їхні імена.