Глава 1. Екскурсія до лісу.

Лісова дорога - день.

Шкільний автобус м'яко котиться по вузькій пиловій дорозі, обабіч якої тягнеться непрохідний ліс. Великі дерева, вкриті зеленим мохом, схиляються над дорогою, створюючи немов захищену арку. Вітер шелестить листям, а птахи час від часу перегукуються між собою. 

Попереду видно вивіску: "Національний парк Вітрові Пагорби". На обличчях дітей з'являється радісна усмішка, адже екскурсія давно стала для них подією року. Кожен мріє побачити загадкові ландшафти, великі вітрові млини і таємничі пагорби, які будуть перед ними вперше.

У салоні автобуса, шумно і весело, діти сидять на своїх місцях, обговорюючи, що вони зможуть зробити в парку, кого з друзів вони хочуть побачити біля себе, а хтось уже планує, де саме вони фотографуватимуться.

Раптом автобус сильно трясе. Діти кидаються один до одного поглядами, і автобус різко зупиняється. Всі в салоні відчувають, як спиняється мотор, а тиша вмить заповнює повітря, замінивши шум коліс по дорозі.

Максим (кричить з задніх рядів, здивовано):
— Що за... Ми що вже приїхали?

Діти втихомирюються, чекаючи пояснень. Водій автобуса — чоловік середнього віку, з поважним виразом обличчя, хмуриться і намагається завести двигун. Він кілька разів натискає на старий стартер, але двигун видає лише важкі зітхання. Ситуація виглядає непевно.

Водій (прикладаючи руку до вікна і звертаючись до дітей):
— Гей, діти, здається, ми застрягли... Я піду перевірю.

Водій виходить з автобуса, залишаючи дітей у роздумах, що ж сталося. Тишу переривають перші запитання серед групи: "Що ж, може, просто колесо прокололося?", "Ми точно не запізнимося на екскурсію?"

Артем (сміючись, звертаючись до Соні):
— Ставлю сотку, що він просто забув заправити автобус. Як завжди!

Соня (зітхаючи, намагається заспокоїтися, прибираючи волосся за вухо):
— Думаю, у нього щось серйозне з двигуном, не просто так.

Максим, прагнучи швидко діяти, підходить до Артема, кидаючи погляд на двері автобуса.

Максим:
— Ходімо, перевіримо, що там. Мало що може бути.

Артем, не заперечуючи, знизує плечима і йде слідом за Максимом. Разом вони спускаються з автобуса і ступають на трав’янисту лісову галявину. Ліс довкола здається ідеальним для прогулянки — сонце м’яко пробивається крізь густі дерева, створюючи теплі світлові плями на землі.

Лісова галявина — день.

Водій вже нахилився до колеса автобуса, беззвучно лаючись про себе, намагаючись оцінити ситуацію. Його руки трусяться від невдоволення і втоми. Здавалося, що ще трохи, і він просто запустить мотор ще раз, але його очі стикаються з важким колесом, яке дійсно не обіцяє швидкого вирішення проблеми.

Водій (похмуро, зітхаючи):
— Здається, вісь зламалася. Це на кілька годин щонайменше... Точно.

Максим, намагаючись тримати себе в руках, перехоплює ініціативу.

Максим:
— Може, ми підемо трохи озирнемося? Все одно сидіти й чекати безглуздо.

Водій намагається виглядати спокійно, але його погляд все одно тяжкий.

Водій (киває, але суворо):
— Далеко не йдіть. Ліс тут старий, можна заблукати швидко.

Максим (схвильовано):
— Зрозумів.

Він повертається до решти дітей, які вже вийшли з автобуса і розгулюють навколо.

Максим (голосно, звертаючись до всіх):
— Усі чули? Ми не йдемо далеко. Ідемо тільки стежкою. Не розходитись!

Катя, молодша сестра Максима, підходить до нього, шепочучи:

Катя (шепоче, поглядаючи на ліс з сумнівом):
— Може, не треба, Максе? Щось у мене дивне передчуття...

Максим, намагаючись заспокоїти її, усміхається і дає заспокійливу відповідь.

Максим (усміхаючись, підбадьорюючи сестру):
— Не бійся, ми швидко повернемось.

Всі діти починають йти стежкою, що веде у глибину лісу. Вони сміються, перемовляються, шукають цікаві місця для фотографій. Далеко в лісі лунають пташині звуки, які здаються все гучнішими, а сама стежка, хоча і проходить через густий ліс, залишає достатньо простору для руху.

Ще кілька хвилин — і галявина, де зупинився автобус, залишиться позаду.