Ліс стає все густішим, світло поступово меркне, хоча ще день. Діти починають помічати, що дерева навколо виглядають старшими, вищими і дивнішими, ніж раніше.
Соня (обережно):
— Дивно... Ми не йшли так далеко, але цей ліс зовсім інший...
Артем (посміхаючись):
- Просто тобі страшно. Це ж звичайний ліс, що тут такого?
Але в цей момент попереду стежка раптово зникає — земля наче розкрилася, утворюючи глибокий яр.
Катя (злякано):
— Максе, куди далі? Ми що, заблукали?
Максим зупиняється та уважно оглядає яр. Він розуміє, що це перший справжній бар'єр на заваді.
Максим:
— Ми можемо його обійти. Ходімо краєм.
Група починає рухатися вздовж яру, але раптом настає тиша. Вітер стихає, листя завмерло. Потім із глибини яру починають лунати шепоти.
Соня (стурбовано):
— Ви це чуєте?
Усі зупиняються. Шепоти стають все голоснішими, їх важко розібрати, але здається, вони звуть на ім'я.
Шепіт (тихо, немов із глибини):
— Соня... Соня...
Соня завмирає. Вона злякано дивиться у бік яру.
Максим (рішуче):
- Це просто вітер. Ідемо далі!
Але тут раптом яр різко розширюється, і стежка під ногами починає валитися. Діти з криками розбігаються убік.