Глава 8

Через хвилину мені справді полегшало. 
- Дякую. - усміхнулася їй я і відсіла трохи. 
- Значить так, Мелінда Уоррен тепер ти будеш говорити їм те, що я скажу. - грізно говорив Рендольф. 
Дівчина лише прикро опустила голову. 
Я подивилася в очі Рендольф. Який він холодний, уїдливий і звідки стільки злості й ненависті в людині, тобто в перевертні? Хоч і він мене врятував, але його компанія зараз найгірше, що може бути. 
- І робитимеш тільки те, що я скажу, ясно? - він спитав це встаючи з дивана. 
- Та зрозуміла я, зрозуміла. – дівчина ще нижче опустила голову. 
- А тепер ідіть на вечерю. - він відчинив двері перед нами. - Після МаМаша, чекаю у кімнаті. 
- Мене звуть просто Маша. - тихо промовила я, бо вже набридло слухати прізвиська. 
- Зрозумів тебе, просто Маша. - він задовільно хмикнув і зачинив за нами двері. 
- Чому ти взагалі з ним? - раптом запитала мене Лі, коли ми опинилися на сходах. 
- Вибору немає. - знизала я плечима. 
- Теж змусив? 
- Я завдячую йому порятунком. 
- Ох, ну тоді ясно. 
Ішли ми мовчки кожна думаючи про своє. Мені раптом стало цікаво, чому Рендольф так беззастережно довірив Мелінді піти зі мною на вечерю. Хіба не боїться, що вона може обдурити чи втекти? Або зрештою відправляти двох дівчат там де одні чоловіки це як мінімум дивно, сам же казав, що ми головою не думаємо ходити одні в бар. Я не втрималася і поділилася своїми думками із Меліндою. 
- Розумієш Рендольф альфа, - почала пояснювати вона. - І всі в залі побачили що з нами альфа, тому до нас навіть не доторкнуться. А що стосується мене, то він використав на мені особливий дар переконання, який є тільки в перевертнів. 
- Тобто в тебе справді немає вибору? 
- Так, - вона невдоволено похитала головою. 
- Жорстоко. - відповіла я і ми дружно підійшли до бармена. 
- Ваша вечеря готова. - усміхнувся нам бармен, як тільки ми підійшли. - Будете тут їсти чи принести в номер? 
– Тут. - швидко випалила я. Все ж таки обідати без похмурого і неприємного Рендольфа набагато краще. Цікаво, а чому він не спустився з нами? Пам'ять мимоволі підкинула його спину в крові. І мій чудовий план пообідати без похмурого Рендольфа пішов коту під хвіст. 
- Вибачте, Стіве. - звернулася я до бармена, побачивши його ім'я на бейджику. - Занесіть у номер. І аптечку, будь ласка. 
Мелінда здивовано подивилася на мене, але питати нічого не стала. 
- Мені тоді теж у мій номер. - сказала вона барменові. 
- А звідки ти знала, що ми тут оселимося? - назріло в мене питання. 
- Ну... - сказала Лі. - У Сантемі залишитися ви не могли, а найближчий притулок тут. Тим паче цей паб славитиметься не найкращою репутацією і вас навряд чи тут шукатимуть. 
- Так, логічно. 
- Воно то логічно, але я ще у п'яти тавернах та трьох готелях номера забронювала. - вона посміхнулася і підморгнула мені. 
- Мда, не легка у тебе робота. - сміялася я. - А це що виходить якби ми за тебе не заступилися, то Рендольф і не дізнався про тебе і ти б далі доповідала на нього? 
- Так. - кивнула вона і чомусь усміхнулася. 
- Але тоді ті чоловіки... - я зам'ялася і скривилася. 
Мелінда раптом голосно засміялася. 
- Ти така наївна та добра, Маша. Але знаєш якби не ці якості в тобі, Рендольф не дізнався б про мене. Тож спасибі нехай скаже. 
- Ой, - я трохи не очікувала такої відповіді. - Тобі ж тепер влетить через мене. 
Я раптом зрозуміла що наробила. І зрозуміла, що собі тільки гірше зробила. Мелінда хоч і на вигляд славна дівчина, але мені абсолютно не знайома. Може вона спеціально така мила, а потім помститься. 
- Ще як улетить. За те, що була не обережна і не додумалася щитом накритися. 
Вона знову мені підморгнула і зникла за своїми дверима. Я ж швидко увійшла до своєї кімнати і різко зачинила двері перед носом бармена. Чорт, зовсім забула, що він ззаду йшов. 
- Гостинність це явно твоє. - з сарказмом хмикнув Рендольф. 
Я ж швидко відчинила двері і вибачилася. Бармен звичайно нічого не сказав але обвів мене невдоволеним поглядом. Він поставив на стіл тацю з їжею та аптечку. 
- Смачного. - кивнув він нам і вийшов. 
Відкинувши всі погані думки, я попрямувала відразу ж до аптечки. Перше що я шукала це місцевий перекис та бинти. Рендольф скоса спостерігав за мною і як тільки я підняла баночку з написом антисептик, грізно насупився. 
- Навіть не думай. - гаркнув він.
Я проігнорувала його і взявши баночку, ватку та бинти підійшла ближче. 
- Маша, чорт забирай, я ж сказав навіть не думай! - знову гаркнув він. 
- Ну Рендольф, не будь дитиною. - зробила я ще один крок. 
Перевертень різко підскочив з ліжка й ухилився в протилежний бік від мене. 
- Ось як маленький точно. - фиркнула я. 
- Я ж тобі сказав, не треба! Я перевертень у мене гарна регенерація. - буркнув він. 
- Чому ж твоя регенерація не працює, га? - обурилася я, оглядаючи його майже червону сорочку. 
- Це тебе не стосується. - гаркнув знову він. 
- Рене, не дури, треба обробити. - знову я проігнорувала його зневагу. 
- Тільки заради того, щоб ти відстала. - Він різко вирвав з моїх рук медикаменти та зняв сорочку. 
Я охнула і в той же час затулила рота рукою. На чоловічому тілі було багато поранень що попереду так і ззаду. І вони були досить глибокими. Крові за ідеєю мало бути вдесятеро більше. Але дивним чином вона ледве сочилась з ран.  
Рендольф на пресі чудово обробив сам, але зі спиною були проблеми. Він голосно лаявся при кожному повороті та торканні тіла. Я повільно підійшла та намочила ватку в антисептиці. Чекала звичайно що він щось рикне. Але перевертень цього разу вирішив прийняти допомогу. Добре змочивши я почала обробляти найглибшу рану. Перевертень зчепив зуби і мовчки терпів. 
- Я хотіла сказати спасибі, - тихо промовила я, змочуючи ватку. – Що врятував мене. Дякую. 
- Немає за що. - крізь зуби відповів він, терплячи біль. 
- Але навіщо це ти зробив? - доторкнулася я до рани. 
- Мовчки, Маша. - раптом гаркнув він. 
От і поговорили. 
Образитися як слід не встигла, у його рані помітила маленький уламок. І все б нічого, але уламок переливався чорно-синім. 
- Рендольф? 
- Що ще? - знову гаркнув він. 
- Тут якийсь уламок. 
- Твою ж наліво. - вилаявся він. - Бери пінцет і витягай. 
– Я? - зковтнута і руки мимоволі затремтіли. 
- Хотіла допомогти? То витягай. 
Глибоко зітхнувши, я знайшла в аптечці пінцет. Обробила його антисептиком і підійшла до Рендольфа. 
- Може лікаря? - невпевнено запитала я. 
- Маша, роби що говорю. - роздратовано відповів Рен. 
Звичайно ж і руки і пінцет тремтіли, але взявши всю свою нервозність у кулак я почала витягувати. Рендольф голосно цокнув язиком, але говорити нічого не став. Я сильніше потягла уламок, перевертень лише стиснув край столу так що той навіть трохи обламався. Оце сила у нього. 
- Різко витягни! - скомандував він. 
Тієї ж хвилини я так і зробила і маленький уламок залишився на пінцеті. Перев'язавши рану, Рендольф дивився на уламок. І невдоволено похитав головою.