Глава 6

- А тепер звалюємо. - Рендольф озирнувся довкола і підійшов до мене. 
- Ми не можемо... 
- Можемо. - гаркнув він. - Про них подбають. - він кивнув у бік брата та сестри. - Тим більше чіпати Трея все одно не можна, його тіло повністю під впливом зілля, якщо хочеш померти, то вперед. 
– Вони життя віддали за мене. - зробила крок назад. 
- Вони знали, на що йдуть. - знову гаркнув Рендольф. - А ти дура, зараз драму ламаєш і навертаєш зайву увагу. 
На цих словах я обернулася і побачила, що жителі міста повиходили на вулицю і з жахом дивилися в наш бік. 
- Треба пояснити. - сказала я. 
- Вони бачили, як я вбив більше двадцяти чоловік, що ти хочеш пояснювати? Думаєш вони послухають нас? 
Я розуміла що він має рацію. Та й залишити Трея та Нурі не могла і не хотіла. Нехай у в'язницю посадять, але не залишу. 
Рендольф здається зрозумів мій настрій. Він буквально закинув мене на плече і швидко пішов. 
- Постав мене на місце! - крричала я крізь сльози. 
На мої слова він не реагував. Я застукала кулаками по спині і коли тканина його сорочки торкнулася тіла, я мимоволі здригнулася. Крізь білу сорочку просочилась кров. 
- Рендольф, ти поранений... - тихо промовила я. 
Перевертень акуратно поставив мене. Ми опинилися на задніх дворах, де людей зовсім не було. 
- Ходімо. - він проігнорував мене і махнув рукою до одного з будинків. Ми зайшли на заднє подвір'я величезного особняку. Напевно, тут живе якийсь їхній місцевий депутат. 
- Вибачте, сер. - звернувся до нас при вході чоловік у суворому костюмі. - Але я маю перевірити вас на... 
Не встиг він домовити як Рендольф рикнув, та так що здригнулися і я, і той чоловік. 
Він наичгнуто посміхнувся і пропустив нас у будинок. 
- Зачекайте тут. - попросив нас чоловік і швидко зник за одним із дверей. 
- Де ми? - Запитала я тихо у перевертня і чесно не розраховувала на відповідь. 
- Там, де нам допоможуть, МаМаша. - підморгнув він мені. І скільки ж потрібно самовладання щоб терпіти біль та ще й язвити? 
З-за дверей вийшов невисокий сивий чоловік. Він невдоволено похитав головою під час огляду нас. Мені навіть здалося, що він не здивований бачити нас. 
- Бачу тобі вже повідомили. - зітхнув Рендольф і обережно сів на край стільця. Я ж наслідувала його приклад і також сіла. 
- Ще б пак, - хмикнув сивий чоловік. - Я так зрозумів це сама Оргонська? 
Він запитав це з якоюсь досадою. Чорт, та що ж не так із прізвищем моєї мами? Я навіть шкодую, що в нашій родині прізвище мені передалося саме від мами. Була б я Петрова як тато, ніхто б, напевно, так не реагував. 
- Це зараз не важливо, Карігане. - відмахнувся Рендольф. 
- Ти маєш рацію, Рене. Я так розумію вам потрібно благополучно залишити місто? 
Несподівано Рендольф повернувся до мене і з цікавістю запитав: 
- Ти знайшла, що шукала? 
- Еммм, мабуть. - зам'ялася я. - Але там Трей та Нурі...
- Їх зараз відвезли до моргу. - відповів мені чоловік. А у мене холодок по спині пробігся згадуючи картину як я тримаю Нурі на руках і її очі тьмяніють. Адже я навіть не попрощалася... 
Я почала плакати. Чоловіки це побачили і на відміну від Рендольфа, сивоволосий простяг мені хустку і з якоюсь підтримкою поплескав по плечу. 
- Так, нам треба валити із міста. - відповів Рендольф, коли я заспокоїлася. 
- Допоможу. – кивнув чоловік. 
- Дякую. - Сказала я трохи схлипуючи. 
Чоловік кудись пішов, залишивши нас наодинці. 
- Дізналися де книга? - перше що запитав у мене Рендольф. 
- Нууу ... - протягнула я і переказала те що ми прочитали і здогад Нурі і Трея про те, що нам потрібно до річки. 
- За течією мандруй... - насупився хлопець. - Може це афоризма, але варто перевірити їхню здогадку.  
За чверть години ми вже стояли на задньому дворі біля карети, але цього разу вона була з кіньми і не літала. 
- Дорога не буде особливо приємною, але це все, що можна зробити. - промовив чоловік і перед нами відчинилися двері в карету. 
- Зійде. - кивнув Рендольф і застрибнув після мене всередину. 
Карета відразу ж рушила і тепер я починала розуміти що сивий чоловік ще й применшив кажучи що дорога не буде особливо приємною. Я раптом згадала про рану Рендольфа, адже йому зовсім зараз паскудно. Весь його похмурий вигляд підтверджував це. Не довго думаючи я все ж таки запитала про його рану. На що почула чергове уїдливе: 
- МаМаша, я розберуся. - і знову підморгнув. 
Ну і гаразд, ну і будь ласка. Я тут переживаю, а він робить із себе незворушного. У цьому вони чимось схожі на Іллю. У небезпеці тримати такий контроль. Ех, Ілля, хотіла б я тебе зараз побачити. Щоб ти мене обійняв і знову ці метелики у животі та почуття безпеки. Я мимоволі навіть посміхнулася, згадуючи його. А потім у думки зрадницьки влізли, згадуючи про Нурі і Трея і очі знову защипало. 
Та скільки ж можна? - струсила я подумки сама себе. 
– А куди ми їдемо? - запитала я у Рендольфа, намагаючись відволіктися. 
- Побачиш. - ліниво відповів він. 
От і відволіклася. 
- У каньйон. - раптом він додав. - Але спочатку трохи відпочинемо. 
Їхали ми більше двох годин і словом більше не обмовилися. 
Приїхали ми до маленького села і зупинилися біля пабу. Виходити особливо не хотілося і Рендольф це зрозумів. 
– Тут зможемо нормально відпочити. - не надто він заспокоїв мене. 
Але я все ж таки вийшла. Паб був звичайним притулком для пияків, хоч і було дві години дня. 
- Нам потрібна кімната та вечеря. - протараторив Рендольф бармену і простягнув маленький мішечок дзвінких монет. 
- Сію хвилину. – усміхнувся хлопець. - Зачекайте тут.