Глава 4

Карета рушила безшумно, мені навіть довелося висунути голову щоб подивитися, що це за колеса такі тихі. На моє здивування колеса піднялися і ми буквально летіли. Я швидко притулилася до сидіння і закрила очі на хвилинку. Все-таки вперше літаю на кареті. Навіть звучить страшно. 
- Іномирянка чи що? - хмикнув хлопець який сидів із Треєм. Очі його були чорними, як і волосся. 
- Із землі. – відповів йому Трей. 
- Далеко тебе занесло. - хлопець дивився на мене вивчаюче. - А на вигляд ніби нормальна. 
- Що перепрошую? - все ж таки наводив він на мене жах. Його очі ще раз пройшлися по мені і затрималися на моєму світлому волоссі. На моє обурення хлопець не став відповідати, лише хмикнув і втративши до мене інтерес відкинувся на спинку сидіння. 
Пристойності мабуть у цього хлопця хоч греблю гати. Гаразд, потрібно зосередитися на чомусь хорошому. Може й заснути вийде. 
Через кілька хвилин втома взяла своє і я провалилася в глибокий сон. Мені наснилася мама... Вона стояла на причалі і махала мені рукою. Я ж швидко підбігла до неї. 
- Як я рада тебе бачити, Машенько. - мама з турботою обійняла мене. 
- Я сумую, мам. Як ти могла нас покинути? Я ж дуже сумую. - я схлипнула і притулилася до мами. 
- Машенько, пробач мене будь ласка. – вона говорила це щиро. Я підняла свої очі і побачила що мама трохи змінилася з того моменту, як я бачила її в десять років. Волосся залишилося таке ж біле як і в мене, але ось погляд був зовсім іншим. Хоч і залишалася вона така ж гарна. 
- Прости мене. - знову сказала вона і обняла міцніше. 
- Прокинься, Маш! - ураз мене розбудив голос Нурі. 
– А? - я потерла очі і дивилася на дівчину. 
– Ми на межі міст, – почав пояснювати Трей. - Ще трохи й доїдемо. 
Я знову потерла очі й поглянула у вікно. Хмари розвіялися і місяць освітлював шлях. Він був набагато більше, ніж я звикла бачити. Яка ж краса все-таки. Хммм, якщо ми в іншому світі, то чому місяць тут теж є? Це питання я одразу ж поставила. Відповів на мій подив хлопець у білій сорочці, який сидів і задумливо дивився у вікно. Відповідь була його досить простою. 
- Тому що у нас також є супутники. 
Супутники? В нашій землі один супутник. А у них що їх декілька? Це питання я також поставила. 
- Два супутники у нас. - відповів хлопець, не відволікаючись від спостереження за місяцем. 
– І як виглядає другий супутник? - продовжила розпитування я.

- Мін - другий супутник, так само виглядає як місяць тільки колір темний, і ось у нього не така як у місяця, тому побачити його можна лише в деяких місцях. 
Хотілося б мені побачити це диво. Це ефектне певно видовище. Я подивилася на хлопця і в цей момент він повернув голову до мене. Я мимоволі стиснулася, але погляду не відвела. Чому цей хлопець наводить страх? Начебто зовнішність має, але погляд і манера спілкування кидають у холодний піт. 
– Приїхали. - усміхнулася Нурі і хотіла вийти. 
- Я сам. - Трей її зупинив. - І дай візаріум. 
Нурі хотіла заперечити, але тут встряв хлопець. 
– Послухай брата. - Він владно глянув на дівчину і вона машинально віддала візаріум. 
Трей вийшов, а в кареті була мовчанка. І чому Нурі так швидко послухалася його? Хіба щось трапилося? Я глянула у вікно. Нікого не було. Лише кілька невисоких будинків. Схоже, ми в передмісті. 
- Щось його довго нема. - нервово промовила Нурі. 
- Сиди у флайкері. - блиснув хлопець очима на дівчину. - Я відчуваю високий магічний фон неподалік. І вони чогось чекають. 
- Там Трей... - тихо промовила вона. 
- Він їм точно не потрібний. – махнув рукою хлопець. - Так би вже давно вбили. 
Його останнє слово пролунало луною у мене в голові. Вбили? Трея? За що? Серце миттю від страху забилося частіше. 
- Перестаньте обидві трястись. - наказав хлопець. 
Двері в карету відчинилися і ми з Нурі здригнулися. За дверима стояв силует. Але як тільки він ступив на сходинку карети, ми відразу ж видихнули. 
- Ви чого такі перелякані? - сідаючи спитав Трей. 
- Чому так довго? - схвильовано спитала Нурі, ігноруючи його запитання. 
- Нам треба буде змінити дорогу, - приголомшив Трей. – Республіку вже попередив, вони схвалили. 
- А чому змінити дорогу? - це питання вже поставила я. 
- Бо там об'їзд. - без інтересу відповів Трей, і ми рушили. 
Мабуть, відповіді нормальної мені не дочекатися. 
Їхали ми досить спокійно, але заснути вдруге так і не вдалося, на відміну від решти. Я знову визирнула у вікно. Місяць зник за хмарами і красу тепер не спостерігати. Лише темні дерева і цілковита темрява. Дороги в них не висвітлювалися. Та й що освітлювати у лісі? Напевно, нормальні люди лісами вночі не їздять. Тобто не літають у нашому випадку. Хммм, цікаво, а навіщо тоді колеса, раз ми можемо летіти. І як ми взагалі летимо? Типу як фея Дінь-Дінь за допомогою чарівного пилку? Чи нас тягнуть невидимі дракони чи коні, як у Гаррі Потері? Я висунула голову і почала розглядати колеса. Карета трохи сповільнилася, але я особливо уваги на це не звернула. 
- Гей, припини. – голосно скрикнув Трей. 
Я різко обернулася і в цей момент карета з гуркотом упала. Добре що ми летіли не високо та падати було не більше метра. 
- Зовсім уже здуріла? - гаркнув Трей, виходячи з карети. 
- Тримали б ви свою антимагічку у вуздечку. - усміхнувся хлопець у білій сорочці і так само вийшов за Треєм. Як він мене назвав? Антимагічка? Ось я навіть не розуміла погано це чи добре.

Я подивилася на Нурі, але вона лише похитала головою і вийшла за ними. Мені нічого не залишалося, як теж вийти. Я одразу подивилася на колеса. Може пробило. Але чому я винна? 
- МаМаша, відійди. – хмикнув хлопець, імені якого я не знала. - Розсіюєш усю магію. 
Що я роблю? Та я просто стою. Нурі взяла мене за руку і буквально відтягла убік. Хлопці ж присіли і щось почали робити з каретою. 
- Нурі, ти хоч поясниш, чому всі з'їлися на мене? 
- Тому що ти розпорошила магію польоту. - вона сказала це так ніби я маю зрозуміти. Я швидко заморгала і дивилася на Нурі. 
- Ти антимаг, Маша. - дівчина знехотя почала пояснювати. - А флайкер літає на магії, а ти її розпорошила і щоб відновити політ потрібно багато часу і людина, яка в цьому розбирається. - вона закотила очі, дивлячись на хлопців. – А не цих двох. 
- Думаєш у тебе вийде краще? - здається Трей чув нашу розмову. 
- Принаймні я б не стала відразу ж лізти в те, в чому не розбираюся. - хмикнула вона братові. - А то ще зламаєте. 
- І що ти пропонуєш? Сидіти та чекати? 
- Батьку зателефонувати. – відповіла йому дівчина. 
- А те що вона розвіяла всю магію, тебе не бентежить? - кивнув Трей на мене. - І візаріум працювати не буде. 
- Я ж не спеціально. - я опустила голову і тихо прошепотіла. 
- Гаразд, - махнув рукою хлопець у білій сорочці. - У вас є два варіанти. Перший: вирушити пішки, йти все одно години дві десь, не довше. А другий відійдете від МаМаші на пристойну відстань і зателефонуйте вашому татку. - на останньому слові хлопець помітно скривився. 
– Перший. - одразу відповів Трей. 
– Другий. - гаркнула на нього Нурі. 
- Уххх, цікавенько - хлопець з усмішкою подивився на брата і сестру, а потім його погляд упав на мене. - Вирішувати тобі, антимагічка. 
- Мені? Але тут є ще й ти. 
Хлопець голосно засміявся. 
- Ну й цікава ти. - сміючись сказав він. - Я в будь-якому випадку йду зараз, мені зовсім немає справи до вас. 
Я розгублено поглянула на Нурі та Трея. Але вони лише дивилися один на одного. 
- Трей, не дури, давай подзвонимо батькові. - почала Нурі. 
- Ти розумієш, що одну тебе я не відпущу і залишити Марію не можу. - Хлопець нервово зітхнув. 
- Тоді мене залиши з Машею. 
- Ага звичайно. 
- Гаразд, ви тут розбирайтеся, а я піду. - хлопець у білій сорочці начепив на себе меч і взяв невеликий портфель. 
Трей і Нурі голосно розмовляли, а я ж дивилася слідом за хлопцем. 
- Еее, зачекайте. - зам'ялася я. - Якщо я вирішую то тоді підемо пішки. Ви казали мені нема про що турбуватися, вірно Нурі? Тоді йдемо.