Глава 2

Прийшла до тями лише через десять хвилин, лежачи на підлозі. Ну і куди ти влипла Маша? 
Кімната в яку мене привели була невелика, в ній розташовувалося двоспальне ліжко, шафа та стільчик. 
Мда, не шанують тут гостей. - подумки хмикнула я. 
Ванна кімната тут також виявилася. Така ж невелика, але цілком земна, нормальний наш туалет і ванна для однієї людини. Вмившись холодною водою, я повернулася назад до кімнати і відразу ж попрямувала до єдиного вікна. І воно виявилося не просто з ґратами, а без ручки навіть. Втекти не вийде. 
А Ілля,в тій в'язниці зараз і йому набагато гірше. - ця думка змусила мене взяти себе до рук остаточно. 
Двері на відміну від вікна відчинилися і за ними стояла та жінка-дворецький, Міна здається. 
- Ви вже оговталися? - подивилася жінка мене. 
- Відведіть мене до Іллі. - намагалася я впевнено говорити. 
– Це не в моїх повноваженнях. – спокійно відповіла жінка. - Прошу вас, залишайтесь у кімнаті.  До вас прийдуть, як тільки звільняться. 
Я хотіла заперечити, але мене перебив чийсь голос. 
- Можеш бути вільна, Міно. - сказав хлопець, високий брюнет який йшов коридором з дівчиною аж надто схожою на нього. 
Жінка-дварецька одразу ж пішла. І тепер ми залишились утрьох. 
- Маріє, привіт. - посміхнулася мені чорнява дівчина із зеленими очима, як тільки підійшла ближче. 
- Хто ви? - трохи пискнула я, остаточно не розуміючи, що відбувається. 
- Ми Рімани, - представився хлопець, схоже це їхнє прізвище було. - Мене звуть Трей, а це моя сестра Нурі. - Він кивнув у бік дівчини. 
Так ось чому вони такі схожі вони брат і сестра. 
- Давай пройдемо в кімнату все пояснимо. – запропонувала дівчина. 
- Досить з мене. - мої нерви були вже на межі. - Поясніть тут. 
- Гаразд. - якось невпевнено перезирнулися вони. І почав пояснювати хлопець. - Як ти знаєш ти тут за одним дуже важливим завданням. 
Я кивнула, хоч цього не знала. 
- Ми ж твої помічники разом із сестрою стежитимемо за тим, щоб твоє завдання пройшло успішно. 
У голові спалахнули слова Клариси про якісь випробування та книгу. 
- Якщо треба, підемо на все. – додала його сестра. 
- На все? - перепитала я. - З чого ви узяли що я погоджуся? 
- Нуу... - простяг хлопець і подивився на свою сестру, та лише знизала плечима. - Ти вже в республіці Антантіл і як розумієш... - хлопець зам'явся. Але що він хотів сказати далі, мені стало зрозуміло. 
- Ти хочеш сказати, що вибору у мене немає? - домовила замість нього я. 
- Тобі нема про що переживати. - одразу ж втрутилась Нурі. 
- Хм, дай подумати. - саркастично почала я. - Мене якісь дивні типи перемістили в клітку, і там до речі залишили мого можливого хлопця, тепер від мене вимагають виконати якесь завдання. Знаєш дійсно, а чого переживати? Де тут прихована камера, га? Давайте шоу закінчено, мені було смішно. Хто вас замовив? 
- Замовив? - здивувалася дівчина. 
- Ну так, ви ж працюєте на телебачення, скажіть мені канал, я подивлюся. Було дуже смішно. 
- Телебачення? - здивувалася вона. - Маріє, я не розумію про що ти. Може, це у вас на землі... 
– У нас на землі? – я некрасиво перебила дівчину. - Це вже не смішно, припиняйте. 
- Ти перебуваєш у світі магії. – почав пояснювати хлопець. - Хіба тобі не пояснили? 
До мене потихеньку почало доходити, що це все правда. Передача вже би давно закінчилася.

Але якщо я у світі магії, то покажіть мені магію. Цю думку я одразу ж озвучила. Дівчина з хлопцем перезирнулись і кивнули один одному. 
Притулившись до стіни Нурі пару секунд стояла нерухомо, але далі почала приймати стіну в себе. Тобто в ній розчинятися поки що повністю не зникла. Я швидко підбігла до стіни і почала стукати по ній. 
Справжня, цегляна. – констатувала я. 
- Йомайо... - вирвалося в мене. 
- Що це означає? - Раптом дівчина з'явилася біля мене. А я різко відскочила. 
- Твою ж… – знову вирвалося у мене. 
- Переконалася? - хмикнув хлопець. 
- Так. - я дивилася на дівчину і намагалася зрозуміти фізику цього дивного світу. 
- То що означає слово Йемайо? - усміхнулася мені дівчина, перекручуючи слово. 
- Ти говориш українською і не знаєш що це означає? - І тут я осіклася, а звідки вони взагалі знають українську? 
- Не знаю такої мови. - дівчина хитнула головою. - Це взагалі ти говориш на нашій мові. 
– Я зовсім нічого не розумію. 
- Як тільки людина потрапляє до нашого світу, відразу ж мовний бар'єр обривається. – почав пояснювати Трей. - Тобто ми можемо зрозуміти один одного без труднощів, але все ж таки деякі слова залишаються без перекладу. 
Я лише ахнула. У голові зовсім не вкладалося, що відбувається. Я зрозуміла що з цього місця потрібно якнайшвидше забиратися і Іллю якось забрати з тієї клітки. Але як це зробити? 
- Пішли з нами ми пояснимо суть завдання. - відірвав мене від думок Трей. 
Мені не залишалося нічого, як піти за ними. Ми знову увійшли до того кабінету, де окрім Домініка та Клариси була ще одна людина. Високий статний чоловік схожий на наших військових, дивишся і аж коліна тремтять від страху. Ще в нього був невеликий шрам на щоці, що більше навіювало жаху. 
- Маріє, радий з вами познайомитися особисто. - першим відгукнувся той самий чоловік. - Мене звуть Джон Ріман. 
- Емм, приємно познайомитися. - сказала я так тихо, що він навряд чи почув. 
– Джон відповідає за безпеку республіки, – почав пояснювати Домінік. - А його діти, - він кивнув головою у бік Трея та Нурі. - Відповідатимуть за твою безпеку під час випробувань. 
- Я взагалі не давала згоди. - так само тихо відповіла їм я. Але цього разу мене почули і втрутилася Клариса. 
- Так як ти неповнолітня у цьому світі, то за тебе відповідають батьки. - почала жінка і простягла мені якийсь лист. - На твоє переміщення ми маємо законну дозвіл. 
Я взяла аркуш паперу і  очима. Якщо коротко то там було написано, що мене повинні забрати в республіку Антантил для проходження якогось випробування, після якого моя сім'я отримає нагороду в один мільйон доларів. 
Але найжахливіше, що підпис був батька. "Олександр Петров". 
Усередині все стиснулося. Так, ми з ним не бачилися довгий час. І на це є причини. Після смерті мами, вісім років тому, тато одразу обзавівся новою родиною.