Глава 1

Світ без магії. Львів, Україна.

Я сиділа на останній парті з навушниками у вухах і мотала плейлист. Настрій сьогодні чомусь досить хвилюючий і хотілося підібрати відповідну музику.

- Машко, - раптом гукнула мене подруга, яка тільки-но увійшла до аудиторії. Одна з небагатьох за ці пару тижнів навчання в університеті зблизилася зі мною. Вероніка дуже товариська дівчина, тому коли я тільки приїхала до гуртожитку три тижні тому вона із задоволенням провела мені екскурсію. - І чого це ти не говорила, що за тобою такий гарний чоловік бігає?

Я зняла навушники і дивилася на неї здивовано.

- Ну,ну, не хочеш не розповідай. - закотила очі Вероніка.

- Нік, я справді не розумію про кого ти.

- Той русявий симпатяжка на байку біля входу. - посміхнулася у всі тридцять дві подруга і сіла поряд.

Ілля. Відразу згадала я таємничого хлопця, з яким познайомилася майже одразу після Вероніки. Ми зіткнулися з ним біля входу до гуртожитку. Він з факультету журналістики, четвертого курсу. Ми пару разів ходили на каву і один раз на побачення зі свічками, квітами, смачною їжею, напоями та довгими приголомшивими поцілунками. Це було до речі на вихідні. І Вероніці я не розповіла лише тому, що вона якраз виїжджала до рідних. І я не звикла розповідати особисте. Адже це одне побачення і мені лише вісімнадцять і звичайно я розумію, що все це не настільки серйозно. Хоч і Ілля був дуже привабливим, такі чіткі риси обличчя, м'яка приваблива усмішка і виразні зелені очі.

- Він тут? - Округлила я очі.

– Тут. - З усмішкою промовила Ніка. - Стоїть біля входу і просив передати, що хоче тебе побачити.

- Але в мене є пара. - Здивовано дивилася на неї я.

- Машко, ну прогуляєш одну пару. Подумаєш не велика втрата менеджмент всього лише. - закотила очі Ніка.

- Мене Софія Андріївна вб'є. - почала наводити я докази.

- Про це не хвилюйся ти за два тижні навчання жодного разу не прогуляла, навіть коли тебе знудило ти все одно досиділа останню пару. - одразу обірвала усі думки Ніка.

- Не нагадуй. - скривилася я згадуючи той день коли з'їла зіпсовану ковбасу. До речі, минулого четверга це було.

- Не буду, якщо зараз же піднімеш свою гарну п’яту точку і підеш до того хлопця. - З усмішкою промовила Ніка і відразу ж додала. - З викладачами домовлюся, тож біжи.

На останніх словах вона мало не силою виштовхнула мене з аудиторії. Добре, що на коридорі нікого не зустріла з викладачів і спокійнісінько пройшла до виходу.

Мене справді чекав Ілля, у своїй фірмовій шкіряній курточці. Побачивши мене, він посміхнувся і в цей момент розвернувся до свого мотоцикла. А коли вже обернувся і я підійшла до нього, ближче подав мені величезний букет білих троянд. Незважаючи на такий брутальний вигляд, залицятись Ілля вмів і робив це досить добре.

- Ох, не варто. - Тільки сказала я. Хоча насправді руки вже потяглися до квітів. Він ніжно обійняв однією рукою мене за талію, що аж мурашки пішли та лагідно поцілував у губи.

- Це лише мала частина того, що ти заслуговуєш. – усміхнувся хлопець.

- Дякую. - почервоніла я і опустила погляд.

- Ну, ну мала. - знову поклав він руку мені на талію. - Чи не проти на каву пройтися?

- Звичайно. - усміхнулася я знову соромлячись.

Він припаркувався і ми вирушили у протилежний бік від університету. Мій перший прогул. У школі звичайно прогули були але в університеті я собі пообіцяла що тільки вчитимуся. Але щось пішло не так.

– Ілля. - перша почала розмову я.

- М?

– А хіба в тебе не пари?

- А у тебе? - променисто посміхнувся він і взяв мене за руку. - Я знаю тут не далеко одне гарне містечко, туди й ходімо.

Я кивнула і тепер спостерігала за цим упевненим хлопцем. Він тримав мене за руку і періодично дивився на мене. Навіть не віриться що цей хлопець заради мене пари прогулює, та й власне я заради нього теж.

- Почекай тут. - Раптом обірвав він мої думки і зник в одному з кафе. Коли вийшов у руках було дві кави та м'яка атласна тканина червоного кольору.

- А це навіщо? - здивувалася я вказуючи на тканину.

- Сюрприз. - інтригуюче сказав він. - Закрий очі.

- Ілля, це...

- Та не бійся ти. - хмикнув хлопець. - Просто довірся мені, тобі сподобається.

А з іншого боку, справді, що він може мені зробити серед білого дня? Хоч і ми знайомі відносно недавно, але я довірилася та Ілля зав'язав мені очі. Тримаючись за його лікоть, ми здається вийшли в якесь приміщення і почали підніматися сходами. Їх було чимало. Серце почало стукати набагато швидше від страху або від незвички стільки ходити.

- Ще трохи. – тихо прошепотів він. Я почула, як двері якісь рипнули і в очі врізалося яскраве світло. Мимоволі я зняла тканину та скажу чесно офігіла. Ми стояли на даху і переді мною був вигляд майже на все місто. Це було так хвилююче та чарівне.

- Казав же тобі сподобається. - притиснув він мене до себе за талію.

- Це приголомшливо. - ахнула я.

- Це ще не все.

Ілля взяв мене за руку і потяг до краю, де стояв стіл зі стільцями. Він поставив квіти у вазу і простягнув мені каву. 
- Маріє, як на рахунок того, щоб кожен ранок ось так проводити? - зробивши ковток запропонував він.         
Це зараз була прихована пропозиція зустрічатися? І що мені відповісти? Я навіть не думала про це, але мої губи вже все вирішили і вставши навшпиньки я притулилася своїми губами до його. Такий вийшов граючий поцілунок. Ніжний, але й одночасно з укусами. 
- Ти зводиш мене з розуму. - трохи відійшов Ілля, але руки так само стискали мою талію. 
- Так само як і ти. - це що я зараз сказала? Чорт, так соромно чомусь стало. 
Гарячі руки хлопця ще сильніше стиснули мою талію і знову притулилися до губ. З новою силою поцілунок вже зовсім не був схожий на ніжний, а більше на пристрасний і спраглий продовження. Усередині все закрутилося і я притулилася ще сильніше до хлопця. 
- Машо, ще трохи і я не зможу зупинитися. - трохи з хрипотою промовив Ілля. 
Та й мені вже хотілося спробувати, що це. Я звичайно розумію, що він може зараз бути у мене першим, але я не з тих хто потім шкодуватиме. У житті потрібно робити рівно те, що ти хочеш і не менше. А зараз я хочу цього хлопця. 
В Іллі задзвонив мобільний і він неохоче мене відпустив. 
- Вибач, маленька. - зітхнув він і я разом із ним. Чорт, яке дике бажання викликав у мене цей хлопець. Дивно це навіть якось. 
Розмова в Іллі вийшла коротка і вже за кілька хвилин він знову стояв обіймаючи мене, але в його погляді вже не було того бажання. 
- Щось трапилося? - одразу ж спитала я. 
- Нічого такого, що я б не вирішив. -Поправив він пасмо мого білого волосся. 
- Я можу чимось допомогти? - все ж таки уточнила я. 
- Тільки якщо нагадаєш, на чому ми зупинилися. - з усмішкою промовив він, але в погляді більше не було іскри. 
Миттю двері даху відчинилися і до них увійшли четверо чоловіків. 
- Якого фіга? – скрикнув Ілля і закрив своїм тілом мене. 
Чоловіки ніякої уваги на нас не звернули, вони зупинилися біля дверей і дивилися. Один із чоловіків який був весь у чорному та з дивними орденами на грудях, таких у нашому світі точно не бачила, вийшов уперед і голосно промовив. 
- Від імені республіки Антантіл, ви Марія Оргонська зобов'язані вирушити разом із нами. 
- Нікуди вона з вами не піде. – голосно скрикнув Ілля. 
- Це вас не стосується, юначе. - сказав чоловік але без величі. 
Четверо чоловіків миттєво нас оточили. 
- Швидше. - скомандував той самий чоловік і вони підняли руки вгору. - Вона не повинна встигнути розсіяти телепорт. 
- Розсіяти що? - відразу ж вирвалося у мене, але відповіді не було і вже за мить я опинилася разом з Іллею який тримав мене за руку в якомусь темному приміщенні. 
- Ілля, де ми? Мені страшно. – тихо прошепотіла я. 
- Не знаю, мала. - стиснув він мою руку і притяг до себе. – Але не бійся я з тобою. 
На цих словах увімкнулося світло. Навколо нас були грати. Ми що у в'язниці? - Перше що спало мені на думку. 
- Ілля, - знову тихо промовила я. На його обличчі позначилася лише впевненість. І мені по правді від цього полегшало. Все ж таки який він сильний, навіть у такій ситуації може взяти свої емоції під контроль.