Глава 24

Відкривши очі побачила дерев’яну стелю. 

- Я більше не в підсвідомості, - в голос промовила. 

- Вітаю в реальному світі, - шовковий голос Анни пролунав з іншої частини кімнати.

Дерев’яна стеля, такі ж стіни та підлога, велике ліжко також дерев’яне, м’який килим розтелений посеред кімнати та туалетний столик біля якого стояла мама. Вона тримала в руках квіти, які якраз збиралась змінити, поки я не прокинулась.

- Де я? 

Останні кілька днів я проводила в підсвідомості і в більшості часу з Рендольфом. Згадавши наші занятя у вигаданій нами ж спальні, мої щоки запалали. 

- Ти в Ільдарії, - змінила квіти Анна та підійшла до мене. 

- Де Рен? - швидко піднявшись з ліжка, тіло оніміло, це не дивно я декілька днів провела лежачи. 

- В горах, - мама підставила мені лікоть. - Верден попросив проглянути за тобою поки ти не прокинешся. 

Її не любов до мого чоловіка відчувалась відразу як вона назвала його по прізвищу. 

- Ходімо я познайомлю тебе з сім’єю, - Анна допомогла мені дійти до дверей. 

Сусідня кімната була вітальнею, де гомоніли незнайомі мені люди.

Але як тільки побачили мене в той же час замовкли. 

- Привіт, - намагалась порушити незручну паузу.

Люди підскочили з місця та почали підходити по одному. 

- Привіт мене звуть Амелія, я твоя сестра троюрідна, - дівчина з темним волоссям приблизно трохи старше за мене протягнула мені руку. 

- А я твоя тітка… - затараторила інша. Імені я не запам’ятала. 

Потім ще одна сестра чотирьоюрвдна, і навіть далека бабуся підходила до мене знайомитись.

Моя голова йшла обертом, їх стільки, що я і запам’ятати не могла.

Ми сіли за стіл наповнений їжею, деякі з родичів розпитували про книгу, деякі дякували за зняття прокляття. Я мило посміхалась та відповідала короткими реченнями. 

Окрім їжі я вже не думала ні про що. 

- А де твої батьки? - тихо запитала я у мами, з’ївши дві порції картоплі, риби та гомілок. 

- Нажаль загинули, - важко вона зітхнула. 

- А ті з ким я жила, поки не потрапила в світ магіі? - якщо я тут то повинна дізнатись бодай щось про своїх родичів. - Вони чужі люди? 

- О ні, люба вони дійсно твої бабуся та дідусь, - куштуючи м’ясо промовила Анна. - Зі сторони батька. 

Доївши смачний десерт схожий на наш еклер, захотілось дійсно сімейного затишку та відпочинку. Хотілось до мого перевертня.

Думаю я достатньо вже з ними побула. Звісно було круто віднайти родину, але моє серце зараз хоче спокою.

- Мамо, - тихо прошепотіла, коли рідні трохи стихли. - Відправ мене до Рендольфа.

Хоч і день був холодний, але сонце сліпило очі. 

З мамою ми шли вулицями Ільдарії. Вони дуже відрізнялись від вулиць які я бачила у світі магії. Між будинками був великий простір, бруківка охоплювала усе місто. Хоч і будинки були в основному поодинокі та не великі, але повністю зроблені з дерева. 

- Як тобі Ільдарія? - з гордістю запитала Анна. 

- Оригінальне поєднання бруківки та дерева, - посміхнулась до неї. Аж занадто оригінальне.

Ми прийшли до величезного фонтану де вже вишикувалась черга.

- Чого ми тут?

- Це перехід, - пояснила мама. - Раніше тут було пусто, але як тільки ти зняла прокляття фонтан закишів відвідувачами.

Я відчула відчай у маминих словах. 

 - Це погано? 

- Прокляття більше немає, але ті хто полює на Оргонських і всіх з родини Ролінсів досі є, - підходячи блище промовила мама сумним голосом. 

- Навіщо ми їм? 

- Захопити Ільдарію, знищити тих хто зміг обманути прокляття. Хто зна для чого ще, - мама знизала плечима. 

Поки ми розмовляли не помітили як дійшла наша черга. Я заглянула у воду та побачила лиш себе та маму. Анна провела рукою над фонтаном і промовила:

- Саландарські гори. 

Маленька хвиля змінила воду і тепер у відображенні було не моє здивоване лице, а вид згори на Саландарські гори. 

- Стрибаємо, - промовила вона та підштовхнула мене. 

Я падала у безодню в очах мерехтіли синьо червоні вогники, добре що тривало це не довго. 

- Нарешті, - хотілось поцілувати землю. - Ці портали не для мене.

Мама посміхнулась та смикнула свій довгий піджак до низу.

Ми зупинились біля підніжжя засніженої гори. Ні людей, ні перевертнів. 

- Ходімо, - вона поправила волосся. 

- Мамо? - зупинила її. - Чому ти хвилюєшся? 

- Все добре, - м’яко посміхнулась вона та знову торкнулась волосся. 

Та ні, якраз не добре. Я ще з дитинства запам’ятала коли мама починає маніакально поправляти волосся, одяг, то обов’язково щось має статись. Наприклад, коли я вчилась кататись на велосипеді та впала в яр, пошкодивши ноги, мама цілий день до цього смикалась. Вона відмовляла мене тоді катитись на велосипеді, навіть погрожувала, але я ж була дитиною. Тоді я думала що це параноя, але тепер знаючи що вона провидиця, розумію що вона побачила це у ведінні.