Глава 16

- Моя дитина, -  Мелінда руками прикривала живіт.

Я впала на коліна і тримала Лі за голову.

- Це я винна, - прошепотіла зі сльозами на очах.

- Анерель, - шепотом промовила Мелінда.

Піднявши голову побачила як ельфійка швидким кроком направлялась в портал.

- Еліас! - крикнула менталісту, який був неподалік ельфійки. 

Він розвернувся і на долю секунди завис.

- Це Анерель, - знову крикнула йому. 

Еліасу потрібно було лиш пару хвилин, щоб перехопити Анерель та потягнути на себе.

Він взяв її за горло та притис до землі. 

- Скоріше! - наказав верховний маг. - Ми не можемо тримати портал. 

Латіель та Фінголфін зупинились перед самим входом в портал. Напівельфійка в останню хвилину передумала та потягла принца до нас. 

Побачивши всю картину пояснювати їй не довелось. 

- Я більше не втримаю, - кричав верховний.

Маг стрибнув у портал та він більше не світився. 

- Що ви наробили? - під тиском рук хрипіла Анерель. - Вона все одно мертва. 

- Що ти маєш на увазі? - Еліас послабив хватку. 

- З цього кинджала вбито ваших татусів, - Анерель повернула голову на нас з Лі.

Від її пояснень стало ще більш не зрозуміло. 

- Цей кинджал смерть для феніксів, - крізь сльози промовила Лі. - Вибирайтесь звідси. Без своєї дитини я все одно жити не хочу. 

- Я була за крок від смерті і ти мене не залишила, - тихо прошепотіла. 

- Я пам’ятаю, - вона кашлянула. - Я пам’ятаю як стояла над твоїм тілом. 
Нашу розмову чули лиш ми вдвох.

- Так, ти згадала, - крізь сльози посміхнулась. - Я була тоді духом разом з нашими батьками. 

- Ти бачила мого тата? - вона знову кашлянула. 

- Він сказав, що пишається тобою, - я погладила її по волосю. 

Очі Мелінди закотилася та її тіло ослаблене звалилось мені на руки.

- Ні, Лі, - я притиснула її до себе. - Будь ласка, Мелінда… повернись до мене…

Латіель присіла до нас та обняла мене. 

- Навіщо ти це зробила? - крізь сльози питалась напівельфійка у своєї матері. - Вона ж моя сестра. Єдина хто залишився у мене. Ти через це її вбила?

Слова Латіель здавались дивними. Чому вона раніше не говорила що Лі її сестра?

Лице Анерель ставало червоним, Еліас трохи перестарався з хваткою і принцеса почала закатувати очі. Він швидко відпустив її побачивши цю картину. 

- Кхе… кхе… - відкашлялась Анерель та сіла на білосніжному землі вистеленій снігом. - Невже ти дійсно думаєш що комусь потрібна?

Ельфійка сміялась пронизливо-писклявим голосом, ніби божевільна.

- Якби не вона, - Анерель показала пальцем в тіло Мелінди. - То я б могла жити з Крістофером Вореном, але він вибрав іншу. Він вибрав таке собі коханячко, яке народило йому дитину. 

Ельфійка говорила про сім’ю Воренів зі зневагою та призирством. 

- Це все ревнощі? - Латіель аж очі округлили. - Ти не розумієш, - відмахнутися Анерель. - Я була вже вагітна тобою, коли дізналась що Крістофер хоче мене кинути. Я благагала його повернутись. На колінах благала. Розумієш? І досі пам’ятаю його слова «Анерель, не принижуйся, я ніколи тебе не кохав». Навіть коли я сказала що вагітна, він все одно покинув мене.

Одинока сльоза потекла з її очей.

- Ти думала дитина його втримає? - Латіель піднялась з колін витерла сльози та підійшла до неї. - Дитина, яку навіть ти не любиш, втримає чоловіка? Мамо…

- Не називай мене так! - грізно вона перебила Латіель. - Він мав бути моїм! Розумієш? В нас мала бути сім‘я. Без нього ти не потрібна була мені. 

Образа Латіель підкотила майже до горла. Тяжко прийняти той факт що навіть мати, яка б мала бути найближчою, не любила її.

- Досить! - наказним тоном зупинив її Фінголфін.

- Заступаєшся? - знову сміялась Анерель. - Не сміши, Фін, ми давно знайомі і плани на неї в тебе зовсім не безкорисливі.

- Головне я не хочу вбивати Латіель.

- Це так мило, - ельфійка закотила очі і наступні слова її були направлені доньці. - Ти думаєш що ти інша? В тобі мої гени, дорогенька, я була також такою милою і наївною доки мене не зламали, доки не зробили кровожадною принцесою. І тебе також покинуть і лишуть одну.

- Ти помиляєшся, ма… Анерель, - напівельфійка підійшла блище до своєї матері. - Нехай ти мене не любиш, але тато був зі мною, він покинув тебе, але не мене, так як і зі мною ці люди зараз. Можливо ми і зовні схожі, але ось тут, - Латіель показала на серце. - Ось тут ми різні.  

Обнявши Мелінду я безшумно плакала. Суперечка мами з донькою мене не торкалась. 

- Перестаньте, - крикнула від безсилля. - Мелінда… Мелінда мертва, а ви сваритесь? Виявіть повагу!

В голові повторювались слова сказані ж мною «Мелінда мертва». Я не можу більше втрачати людей. Сльози полились самі по собі, а тіло почало трусити від стресу.