Глава 6

Коли Родерік прибув у Саландарські гори він був приголомшений новиною. Маєток Верденів згорів вщент. Десь там серед попелу лежать Мелінда та Маша. Перевертні відчайдушно шукають їх. А Родерік лиш ошелешено стоїть неподалік дивлячись на це все. 

- Це пи… - Родерік почухав голову. Він стояв десь годину дивлячись на цей як він виразився пи… .

- Ви нам потрібні. Там Рендольф… - вибив його з думок один з перевертнів. 

- Воскрес? - Род с сарказмом запитав. 

- Здається так. 

- Що? - Родерік не повірив власним вухам. Невже дійсно спрацював план Маші?

Перевертень швидко підбіг до флайкера де лежав Рендольф. 

Грудна клітина альфи ледве помітно піднімалась до гори, а потім опускалась. 

- Він дихає. - Родерік прошепотів і посміхнувся. 

Тієї ж секунди Род застрибнув у флайкер і направився у єдину лікарню в Саландарських горах. Чому єдину? Та тому що лікарень як і лікарів перевертні не потребують. В них є регенерація. 

- Це Рендольф Верден? - здивовано запитала чергова медсестра коли Род привіз Рена. 

- Так. - відповів їй бета. - Найкращого лікаря покличте і швидко. 

Довго чекати не довелось. До Рода підійшов лікар через пару хвилин. Родерік розповів усю історію прекрасного воскресіння. Лікар Джонс уважно слухав не перебиваючи. 

- Таке вперше на моїй практиці. - оглядаючи Рендольфа відповів Джонс. 

- Він буде жити? - Род з надією запитав. 

- Він у комі. - лікар знімав кокон ниток, адже тепер альфі вони не потрібні. - Я не можу дати гарантій. Відсоток людей що виходили з коми такого ступеня складає двадцять, від сили тридцять відсотків. 

- Але ж ми не люди. - Род присів. 

- В перевертнів я вперше таке зустрічаю. 

Візаріум Родеріка засвітився. Лікар разом з медсестрою яка набрала аналізів залишили Рода одного з Рендольфом. 

Телефонував Тім. 

- Та що ж таке? - Род прийняв виклик. 

- Ми знайшли Машу. 

- Чудово. 

- Не зовсім. - Тім замявся. - Вона не пам’ятає хто ми і звідки вона тут взялась. На контакт вона не йде. 

- Привезіть її сюди. - у Родеріка назрів план. 

***

Поки мене везли в не зрозумілій літаючій кареті я поцарапала всіх людей які мене затягли сюди. Я плакала, кричала. Коли врешті решт стомилась сіла на краю флайкера та обняла себе за коліна. 

- Ви нелюди. - шморгала носом я.  

- Ви вгадали. - відповів той якому дісталось найбільше. Його лице було схоже на решето. Все в царапинах.

- Перестань. - штурхнув його інший чоловік який сказав що його звуть Тім. - Одне її слово і ти труп. 

- Що? - я змахнула сльозу. 

- А ви думаєте чому ми не відповідаємо на ваші побої? А по добрій волі терпимо. - не вгамовувався потерпілий чоловік. 

- Ви мене викрали і ви називаєте це жестом доброї волі? Я поліцію викличу! - я знову заплакала. 

Такого поняття як поліція в них напевно не було, або вона їм була не страшна. Тому що вони лиш переглянулися та пожали плечима. Та і виглядають вони дивно. Я навіть подумала шо ми в іншому столітті. Що за дурниці. - я помотала головою.  

- Ну відпустіть мене. - почала сильніше плакати. 

- Це нестерпно. - відповів один з них. 

І так цілу дорогу. 

- Приїхали. - Тім полегшено видихнув. 

Звісно виходячи з флайкера я намагалась втекти. Але йти проти двох здорованів це самогубство. Тому опинилась по під руки двох чоловіків. 

Мене привезли у якусь лікарню. Я опинилась у коридорі де стояв ще один чоловік. Він був високим та сильним.

- Мені хана. - тихо одними губами прошевелила я. 

Він грізно подивився на тих двух що мене привели. 

- Ми не винні. - відповів один з них. 

- Ти заткнешся сьогодні. - Тім розумів що зараз не час для оправдовувань.

- Мене звуть Родерік. - звернувся дужий чоловік до мене. - Можна просто Род. 

Я нічого не відповіла. Страх підкорив так, що ком в горлі застряг. 

- Залиште нас. - наказав Родерік.  

Першим ділом зірвалась на біг. Я добігла до дверей поки він не промовив. 

- Я знаю що твоя мама тебе покинула ще маленькою. - єдине що сказав. 

Я розвернулась та стояла в страху перед Родом. Я хотіла побігти знову, але куди? Та і не чіпали мене. 

- Це знають дише мої близькі. - голос був хриплим від криків. 

- Вислухай мене. - Род почав повільно підходити. - Я знаю що ти мене не пам’ятаєш, як ти сама сказала це знають тільки близькі. І ти мені не чужа. Зараз ти потрібна нам, потрібна Рендольфу. 

- Хто це?