Глава 1

За годину до смерті Рендольфа Вердена.

Вихором мене прямо винесло у відкриті води. Я впала в бурхливе море. Хвилі накривали з головою.

Я не могла захопити повітря.

Ноги та руки хаотично бовталися.

Я не відчувала дна.

Знову хвиля і я опинилась під водою. Я махала ногами щоб виплисти але все марно. Тіло йшло під воду. Рот наповнювався солоною водою і легені почали палити. Холодна вода поглинула. Перед очима була темрява. Здається, я навіть холоду не відчуваю.

Мені навіть боротися не хотілося.

Все нижче і нижче.

Жодного страху. Лише повний спокій.

Напевно це відчуває людина, яка вмирає.

«Маше, не смій! Чуєш мене?! Не смій! Розплющ очі» - в голові звучав чийсь голос. Схоже на Рендольфа. Але яка вже річ? Я зараз торкнуся дна і все припиниться. Адже в цей момент розумію, що люблю його. Навіть незважаючи на те, що він зробив. І образи це таке безглузде марнування часу. Люди завжди роблять боляче, але перш ніж ображатися, спочатку потрібно спробувати зрозуміти.

«Твоя свідомість ще жива. Не смій вмирати! Відкрий очі. Відкрий їх» - Рендольф кричав у моїй голові і стало якось смішно. Так намагається мене врятувати, але вже пізно. - «Борись. Не дозволяй собі здаватися! Адже я так люблю тебе. Будь ласка, не залишай мене. Чуєш? »

Я відчула, як незрозумілі сили піднімають мене вгору. І різко відчула холодне повітря на обличчі.

Жадібно захопивши носом повітря я розплющила очі. І знову море. Знову хвилі. Але на цей раз я не здамся.

«Молодець» - у голові зазвучав голос. - «Озирнися на всі боки. Шукай сушу»

Я відразу ж почала крутити головою. Позаду мене був маяк. Далеко, але він був. Я не була впевнена що впораюсь. Адже плисти після виснаження та ще й проти хвиль.

"Ти зможеш. Чуєш мене?! Слухай мій голос та пливи. Не здавайся»

Я не відповідала Рену. Але він знав, що я чую. Хвиля накрила, але я швидко виринула. Знову жадібно ковтаючи повітря. Мені було дуже холодно, але голос Рендольфа ніби зігрів.

"Давай, ти зможеш" - Рен ні секунди не мовчав. Він говорив про те, що я впораюся і це надало мені надію.

Тільки він та його голос у голові.

"Залишилось зовсім небагато"

Я настільки втомилася що не відчувала рук та ніг чи це було від холоду. Але мої рухи значно сповільнилися. Але я мушу вижити. Повинна...

Ще трохи... - казала я собі.

"Ще трохи" - вторив мені голос Рена.

Однією рукою захопила землю. Потім другий. Залишилось тіло. Руки тремтіли. І майбутня хвиля насувалася.

Або зараз чи ніколи.

Я різко підняла своє тіло та перекотилася на спину.

Я жива.

Я вижила.

Тремтіння по тілу пробіглося від думок що трапилося якби не Рен.

"Дякую. Рен. Спасибі тобі"

«Машо, постарайся зайти всередину маяка і чекай на мене. Твої координати я зрозумів. Тож скоро буду»

Тіло все трясло, але я йшла до маяка. Було дуже слизько так що наплювавши на все я опустилася на карачки і поповзла.

Двері як я і передбачала були зачиненими. Але отвору для ключів не було. Тоді як її закрито?

Магія.

Правильно! Магія. - повторила знову собі у думках. А я все ж таки антимаг.

Я заплющила очі і представила як двері відчиняються. Головне не переплутати нічого. Адже я також володію зворотною силою антимага.

Розплющивши очі двері були замкнені. Я сперлася на неї і моментально провалилася всередину.

Запахло сирістю. Всередині було дуже темно, тож я навіть не бачила обрисів. Я встала з підлоги і стерлась на стіну.

Рен сказав чекати на нього тут. - згадала я.

Але тут так холодно. Ще й від дверей тягне. Щупаючи стіни я піднімалася сходами нагору.

Хлюпання води від моїх ніг та одягу щоразу змушувало мене здригатися. Я зняла мокрий одяг і взуття, залишившись тільки в нижній білизні. Краще так ніж у геть мокрому одязі.

Я могла звичайно використовувати магію феніксів і зігрітися, але які наслідки. Я не готова знову повертатися до того, звідки прийшла.

Я кашлянула і луна рознеслася вниз сходами. Мабуть запалення легень мені забезпечене.

Зверху вже починало виднітись світло і крок мійбув швидший. Хоч і тіло тремтіло від холоду.

На самому верху була кімната, двері в яку мені легко піддалися.

Тут було трохи тепліше. Але все одно недостатньо щоб тремтіння припинилося.

Посеред кімнати стояв високий столик, на якому була книга. Я підійшла ближче та протерла її. Очі мої округлилися і я ще з хвилину стояла здивованою.

- Книга Варія... - не вірячи прочитала я. За п'ять тисяч років вона досить добре збереглася у такому сирому місці. Хоча Варій був гарним магом, тож цілком можливо якісь заклинання поставив.