Розділ 10

Розділ 10

Чортів Петровський, якого дідька, питається, не виходить у мене з думок уже другий день? Я думала, мені полегшає і забуду його, як страшний сон, а нічого не вийшло, стало тільки гірше. Він мені скрізь ввижався, немов усе ще не поїхав, а ховався в сараї і в будь-який момент міг вийти звідти, замотаним у рушник. Ще й еротичний сон наснився з активною участю Стаса, напевно, щоб я остаточно збожеволіла.

- Доброго ранку, Катерино, про що задумалася?

Треба ж, я навіть не помітила Степановича, поки йшла на роботу. Нам із ним йти в один бік і не дивно, що перетнулися. Говорити про Петровського я не горіла бажанням, але в лікаря таких проблем не було:

- Чув, твій дивний гість поїхав, не шкодуєш, що відпустила?

Та ну що ж таке! Я підібгала губи і заперечно хитнула головою. Може, Степанич усе зрозуміє і відчепиться? Але де там...

- Гарний кавалер тобі дістався, а ти так бездарно його проґавила. Зараз би в золоті купалася.

Та змовилися, чи що, всі? Учора ще й Людка підлила масла у вогонь, намагаючись з'ясувати, куди ж подівся її принц на червоному кабріолеті. Ну, все. Це вже вище моїх сил.

- Звідки тобі знати, хороший він чи поганий? Рентгеном його просвітив?

Я говорила на емоціях, у жилах уже кипіла кров, хотілося виказати Степановичу все, що я насправді думала про сімейку Петровських. Мало мені було Кості, напевно, так доля підкинула ще й Стаса для повного щастя.

- Почекай-но, - я різко зупинилася, адже дещо випустила з виду, - купалася б у золоті?

Степанич хитро посміхнувся, в його очах затанцювали пустотливі чортики, ну а я відразу все зрозуміла. Чортів підступник! Спочатку до Гоші мене сватав, тепер до Петровського, хто буде наступним, цікаво.

- Що ж ти відразу не сказав, що впізнав Петровського? - обурилася. - Я б викинула його за шкірку і прогнала з дому поганою мітлою. Хоч розумієш, яку ведмежу послугу мені зробив?

- Та все я розумію, мужика тобі треба, Катерина. Між іншим, як лікар тобі раджу, прислухайся!

Він швиденько звернув із дороги, наче відчував, що покарання неминуче наздожене його тім'ячко. Сердячись, схопила перший-ліпший камінчик і кинула в бік мерзенного лікаря, але, звісно ж, не влучила.

***

Якимось неймовірним чином досиділа до кінця робочого дня, мене дратувало практично все навколо: квіти в горщиках, купа паперів, люди, які приходили на прийом до нашого голови з абсолютно безглуздими вимогами. Які і мені доводилося вислуховувати, поки ті чекали своєї черги...

Вдома краще не стало, тут усе, як і раніше, нагадувало мені про Петровського, навіть погано затерта пляма на килимі й то наштовхувала на спогади. На те, як чудово було знаходитися в міцних обіймах і яким солодким виявився поцілунок...

- Ніде від тебе немає спокою! - вигукнула я і миттю вибігла у двір.

Звісно ж, за законом підлості переді мною, голосно кудкудакаючи, пробігла Люська.

- У-у-у-у, падлюка, - я пригрозила їй кулаком.

Птиця пролізла до моїх нещодавно прополотих квітів і безтурботно щипала травичку, але іноді недовірливо поглядала на мене. Розуміє, зараза, як сильно я її ненавиджу, що готова спопелити поглядом.

- Вирішено, в суп у мене підеш завтра.

Кура, відчуваючи мій поганий настрій, зірвалася з місця і побігла в город, напевно, щоб я її там точно не зловила.

- Таке ось життя, Люсько. Ще вчора ти була фавориткою короля, а сьогодні вже суповий набір.

Гаразд, нехай ще поживе, все одно в мене немає ані бажання, ані сил ганятися за нею по всьому городу. Вовки не було, мабуть, знову вирішив поганяти м'яч із пацанами на полі після школи.

Я тільки зайшла на кухню і поставила чайник, як раптово брат влетів, немов маленький ураганчик, і схопив зі столу склянку води.

- Я там таке побачив... - намагався розповідати й пити одночасно.

Господи, будь ласка, хай тільки не Петровський знову...

- Ми з пацанами грали у футбік, а тут раптом тачки круті під'їхали. Якісь мужики зараз ходять по полю, обговорюють, міряють, прикидають. Хочуть у нас футбольний майданчик зробити, уявляєш?! Як думаєш, це Стас постарався, так?

Як би я не хотіла вірити у випадковий збіг, але дива не існує. Я особисто за дорученням голови багато разів надсилала лист у вищі інстанції з проханням вирішити проблему, образно кажучи, футбольного поля.

Це для місцевих - футбольне поле. Для решти ж ласий шматок землі.

Два роки минуло і не думаю, ніби там зверху раптом різко схаменулися. Тим паче, до чого тут Стас? Вовка все намагався знайти йому виправдання, але я щоразу розвіювала його фантазії. Ну і зараз не стала підтримувати:

- З чого б йому нам допомагати? - не потрібно обнадіювати Вовку. - І, ти впевнений, що там хочуть зробити саме футбольне поле? Наскільки я пам'ятаю, ту ділянку давно вже було продано через торги якомусь бізнесменові. Мені здається, набудують у нас тут елітних будинків або щось на кшталт пансіонату. Огородять територію парканом... - брат перебив мене:

- Але ти ж нічого мені не говорила, як так? - він ледь не заплакав.

Обійняла Вовку, щоб хоч якось згладити гострі кути. Я знала про торги, олігархи давно поклали око на порожню землю в мальовничому місці. Звісно: навколо ліс, природа, поруч озеро, знову ж таки - риболовля та полювання. Курорт для заможних товстосумів і начхати, що місцевим хлопчакам більше ніде буде грати у футбол. Не стала тоді засмучувати брата, адже вони з пацанами марили полем із рівною землею та нормальними воротами, а не як зараз - зі старими іржавими трубами.

- А якщо Стасу зателефонувати, попросити допомогти? Адже він теж з олігархів, - в очах брата було стільки болю і відчаю, що в мене встав вузол у горлі.

- Забудь про Стаса, він поїхав і вже не повернеться. До того ж я б не спокушалася на його рахунок, один раз чоловік уже обдурив нас, навіщось втерся в довіру, таким не можна вірити.